Глава 56. Туди, куди не дозволяли

Я прокинулася з відчуттям, ніби мене залишили саму посеред шторму.

Не тому, що поруч нікого не було. Навпаки. За стіною готельного номера хтось ходив коридором, у сусідній кімнаті працював телевізор, а десь унизу грюкнули двері. Світ жив своїм життям.

Але всередині мене було порожньо і злісно.

Я лежала на спині й дивилася в стелю, де ранкове світло малювало бліді прямокутники від штор. Учорашня розмова з Маркусом крутилася в голові без кінця. Він дав нам нове ім'я. Новий напрямок. Нову нитку. І що далі?

Нічого.

Вони сиділи. Думали. Аналізували. Перевіряли.

Знову.

Я вже починала ненавидіти слово «перевіряти». Скільки ще вони збираються перевіряти? Поки Орден знайде нас першимчи поки хтось ще помре?

Я різко сіла на ліжку. Досить.

У душі шуміла вода, коли я швидко зібрала волосся у хвіст. Одягнула джинси, чорний светр і куртку. У дзеркалі на мене дивилася зовсім інша дівчина, ніж кілька місяців тому.

Колись я боялася навіть подумати про зброю. Тепер мене дратувало те, що люди навколо бояться діяти.

Коли я вийшла з номера, годинник показував трохи після сьомої ранку, коридор був майже порожнім тільки прибиральниця котила візок із рушниками. Я спустилася вниз сходами, на першому поверсі пахло кавою та свіжою випічкою. Ресторан готелю тільки відкривався і там уже сиділи вони.

Звичайно.

Лукас розвалився на стільці так, ніби це його особистий будинок. Брейден щось дивився в ноутбуці. Кейден стояв біля вікна з телефоном у руці. Усі зайняті й працюють, а по факту нічого не роблять.

Я навіть не привіталася. Просто підійшла до столу й сіла навпроти Брейдена.

— Доброго ранку, сонечко, — усміхнувся Лукас. — Ти виглядаєш так, ніби хочеш когось убити.

— Тільки когось одного?

— Добре, тоді кількох.

Я не усміхнулася і Лукас одразу це помітив. Це його міні рутина, зрозуміти знарку в якому я сьогодні настрої.

— Що сталося? — Його усмішка трохи згасла. Я подивилася на всіх по черзі.

— Нічого.

— Белло...

— Нічого не сталося. Саме це і проблема. —  Кейден повільно обернувся. Я побачила, як його погляд одразу став уважним й небезпечним.

Він знав мене занадто добре.

— Що ти маєш на увазі?

Я сперлася ліктями на стіл.

— Ми отримали ім'я. — Показа загинати пальці. — Ми отримали напрямок. —  Знову мовчання. — І що ми робимо?

Брейден відклав ноутбук.

— Працюємо.

— Ні. —  Я похитала головою. — Ви сидите на дупі рівно.

— Белло...

— Ні, дослухайте. — Я відчула, як усередині накопичена за останні дні злість починає вириватися назовні. — Ми вже стільки часу ходимо по колу, що я скоро почну бачити власні сліди. Поки ми “працюємо” вони приготують п’ять нових планів, як нас загнати в глухий кут.

— Це не так працює, — спокійно відповів Кейден.

— А як працює? — Я підняла на нього очі. — Поясни мені.

Він мовчав і це лише розлютило мене сильніше.

— Ми шукаємо людей, які погрожують мені. Людей, які знають усе про мого батька. Про вашого друга, чи хто він вам. Людей, які вже кілька разів показали, що можуть дістатися будь-куди. та ми зараз ховаємось, а не показуємо, що краще хай самі покажуть нам дорогу ніж ми будемо просити. Просто так і скажіть, що ви не можете знайти те що нам треба. Ви ж як барани, уперлись та не хочете мені нічого доручати та навіть сказати що ми маємо. — Я зробила вдих. — А ви ще поводитеся так, ніби у нас є пів року.

Лукас потер потилицю.

— Якщо чесно...

— Не треба. — Я навіть не дала йому договорити. — Хоч раз не жартуй.

Лукас підняв руки.

— Добре.

І це було настільки незвично, що всі на секунду замовкли. Навіть він зрозумів, наскільки я зла. Кейден повільно сів навпроти мене.

— Ти хочеш їхати прямо зараз?

— Так.

— Куди?

—  Давайте подумаєм. нам дали список з імен, а є сенс списку? Краще їхати до тих, кого нам казали живі люди. До наступного імені.

— Без інформації?

— Ми знайдемо її на місці.

Його щелепа напружилася, я бачила це. Бачила кожен міліметр його самоконтролю.

— Це дурна ідея.

— А сидіти тут — геніальна?

— Це безпечніше.

Я різко засміялася.

— Безпечніше. — Слово відлунням прокотилося всередині мене. Я дивилася прямо на нього. — Знаєш, що смішно? Мене вже намагалися вбити. Мене вже використовували як приманку.

Його очі потемнішали.

— Белло.

— Мене вже втягнули в цю війну. — Я відчула, як голос стає тихішим. — І тепер ти хочеш, щоб я сиділа та чекала?

Кейден мовчав, Брейден теж, а Лукас дивився в чашку з кавою і це остаточно добило мене бо ніхто не відповідав.

Я різко підвелася. Стілець скрипнув по підлозі.

— Знаєте що?

— Белло.

— Ні. — Я застебнула куртку. — Можете сидіти тут скільки завгодно.

Кейден уже піднявся.

— Куди ти йдеш?

— Діяти.

— Одна ти нікуди не підеш.

— Подивимось.

— Ізабелло.

Його голос став жорсткішим. Я давно не чула цього тону. Того самого, яким він віддавав накази, але сьогодні мені було байдуже.

— Не треба зі мною так говорити.

— Тоді не поводься безрозсудно.

— А ти не поводься так, ніби я дитина.

Повітря між нами натягнулося. Лукас перевів погляд із мене на Кейдена й потім назад. І дуже тихо пробурмотів:

— Я зараз піду за кавою.

— Сиди. — Одночасно сказали ми з Кейденом.

Лукас видихнув.

— Так і знав.

Я вже розвернулася до виходу і саме тоді почула за спиною голос Кейдена. Тихий та втомлений. Зовсім не той, який був секунду тому.

— Ти думаєш, я нічого не роблю через страх?

Я завмерла й повільно обернулася. Він стояв посеред ресторану і вперше за довгий час виглядав не сильним, а виснаженим.

— Я нічого не роблю швидко, тому що кожна помилка може коштувати тобі життя.