Глава 55. Якщо ви мовчите — я говоритиму сама

Я дивилась на екран ноутбука Брейдена й відчувала, як усередині мене повільно закипає щось небезпечне. Нове ім’я. Нова адреса. Новий слід.

І знову — тиша.

Вони обговорювали щось між собою: маршрути, ризики, можливі варіанти, зв’язки між людьми зі списку. Їхні голоси звучали рівно, зібрано, ніби це чергова складна справа. А для мене це було моє життя.

Мій батько.

Моя сім’я.

Моє ім’я, яке тепер хтось вимовляв у погрозах.

Я стояла біля вікна, дивлячись на мокру парковку під готелем, і раптом зрозуміла: мене більше не заспокоює їхня впевненість. Навпаки — вона дратувала.

— Отже, що далі? — запитала я, не обертаючись. Кейден сидів за столом, схилившись над картою. Він підняв очі.

— Ми перевіримо інформацію зранку.

— Зранку? — Я різко розвернулась. Брейден відвів погляд від ноутбука.

— Уночі їхати небезпечно.

— Небезпечно? — я нервово засміялась. — Серйозно? Нас уже шукають. Мені вже надсилають повідомлення з погрозами. І ви хочете почекати до ранку?

— Белло, — спокійно сказав Кейден. — Нам потрібен план.

— Ні, вам потрібен контроль.

Лукас, який до цього мовчки лежав на дивані, сів рівніше.

— Окей… я зараз дуже обережно спитаю, — почав він. — Ви сваритесь на рівні “я грюкну дверима” чи на рівні “хтось сьогодні спить у машині”?

— Лукасе, — видихнув Брейден.

— Що? Я просто намагаюсь зрозуміти атмосферу в кімнаті.

Я навіть не посміхнулась.

— Ви всі поводитесь так, ніби це чергова місія, — сказала я тихіше, але від цього тільки гостріше. — Ніби це можна просто прорахувати, розкласти по пунктах і вирішити.

— Саме так ми виживаємо. — Кейден повільно підвівся.

— А я не хочу просто виживати!

Мій голос зірвався сильніше, ніж я планувала.

— Я хочу знати, чому мій батько пов’язаний з Орденом. Чому мене шукають. Чому всі навколо знають більше за мене. І чому я повинна стояти осторонь, поки ви вирішуєте, що мені можна знати!

— Тому що ти зараз злишся, а не думаєш. — Він підійшов ближче.

— А ти взагалі відчуваєш щось, крім контролю? — Його погляд став темним.

— Не роби цього.

— Чого? Кажи правду?

— Я б зараз вставив жарт, але мені реально страшно. — Лукас тихо підняв руки.

— Замовкни, — одночасно сказали Кейден і Брейден.

— Добре, добре… я офіційно невидимий.

— Ти знову приховуєш щось від мене. — Я зробила крок до Кейдена.

— Я захищаю тебе.

— Ні, ти вирішуєш за мене!

— Тому що хтось повинен думати холодною головою. — Він різко провів рукою по волоссю.

— А я, значить, істеричка?

— Я цього не сказав.

— Але подумав.

Тиша стала важкою.

Брейден відкинувся на спинку стільця, явно розуміючи, що зараз краще не втручатись. Лукас обережно потягнувся до пакета з чіпсами, який лежав на столі, але під моїм поглядом повільно повернув руку назад.

— Життя несправедливе, — пробурмотів він. Я схопила свою куртку.

— Куди ти? — голос Кейдена став нижчим.

— Туди, де хоча б хтось щось робить.

— Белло.

— Мені набридло бути єдиною людиною в цій кімнаті, яка ще реагує на те, що відбувається!

Я різко відкрила двері й вийшла в коридор. Позаду ще кілька секунд було тихо. Потім я почула, як Кейден щось коротко сказав хлопцям, але не розібрала слів.

Мені було байдуже.

Я спустилась на перший поверх готелю й вийшла на вулицю. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Дощ уже припинився, але асфальт блищав від вологи, відбиваючи світло ліхтарів. Я сперлась руками об капот машини й глибоко вдихнула.

Серце билося швидко. Злість не проходила. Навпаки — ставала чіткішою. Я дістала телефон і відкрила фотографію списку. Повільно збільшила нове ім’я. Потім відкрила браузер. Пошук. Архівні статті. Форуми. Старі фото. Будь-що. І раптом одна фотографія змусила мене завмерти.

Благодійний вечір. Чоловіки в костюмах. У центрі — мій батько. Поруч — той самий чоловік зі списку. Молодший, але без сумніву це був він. Я збільшила підпис під фото.

“Закритий фонд Noctis”.

Noctis.

Ніч.

Орден Ночі.

— Чорт… — прошепотіла я. І саме в цей момент позаду пролунав голос Кейдена. Небезпечно тихий.

— Скажи мені, що ти не збиралась їхати туди сама. —  Я різко обернулась. Він стояв за кілька кроків від мене, руки в кишенях, але напружений так, ніби стримував себе силою.

— А якби збиралась? — запитала я. Він повільно підійшов ближче.

— Тоді це була б дуже погана ідея.

— Для кого? Для мене чи для тебе? 

— Не починай знову. — Його щелепа напружилась.

— Ні, давай почнемо. Бо я щойно знайшла те, що ви всі пропустили, поки “думали холодною головою”.

Я простягнула йому телефон він глянув на фото. Його погляд миттєво змінився.

— Це Noctis, — тихо сказав він.

— Я вже зрозуміла. Питання в іншому: чому мій батько був на їхніх заходах?

Кейден мовчав кілька секунд. Потім підняв очі на мене.

— Тому що він був глибше в цьому, ніж я думав. 

— І ти знову щось приховуєш. — Я схрестила руки.

— Белло…

— Ні. Досить. Якщо я частина цієї історії, то я маю право знати все. —  Він різко видихнув і на секунду заплющив очі.

— Добре.

Це “добре” прозвучало так, ніби він щойно погодився на щось, чого дуже не хотів.

— Але ти слухаєш мене до кінця і не робиш дурниць.

— Пізно ставити такі умови. — Я ледь усміхнулась.

Позаду двері готелю відчинились, і на вулицю вийшов Лукас із двома стаканами кави. Звідки він їх взяв? Він окинув нас поглядом.

— О, ви вже перейшли стадію “крик” і зараз на стадії “небезпечна тиша”. Це прогрес.

— Ти серйозно приніс каву саме зараз? — Я закотила очі.

— Белло, я щиро вірю, що половина конфліктів у світі починається через брак кофеїну.

Кейден коротко похитав головою, але я помітила, як куточок його губ ледь сіпнувся. І саме це мене дратувало найбільше. Бо навіть зараз, коли я була зла на нього, я все одно помічала такі речі.