Глава 54. Ім’я, яке відкриває полювання

Я дивилася на екран телефону так довго, що букви почали втрачати сенс.

Чорно-біле фото мого батька ніби не належало реальності — воно було вирване з іншого часу, з іншого життя, де ще не було всіх цих людей, кімнат, зброї, і головне — мене тут, у центрі всього цього.

“Наступне ім’я з списку — знає її особисто.”

Це речення не просто читалось. Воно осідало. Повільно та глибоко. Наче хтось спеціально залишив його всередині мене, щоб воно проросло.

Я підняла очі на Кейдена.

Він стояв нерухомо, але це була не спокійна нерухомість. Це була та, яка буває перед тим, як щось ламається. Його пальці все ще тримали телефон, але він ніби вже забув, що він там.

— Це… хто? — мій голос вийшов тихіший, ніж я хотіла. — Кейден, — я зробила крок ближче. — Хто знає мого батька?

Його щелепа напружилась.

— Я не знаю точно.

— Ти брешеш, — сказала я рівно. Він різко видихнув і відвернувся до вікна.

— Я не брешу. Я не знаю, кого саме вони мають на увазі.

— “Вони” — це хто? — мій голос став різкішим. — Орден? Люди Маркуса? Ти?

Він повернувся до мене так швидко, що я навіть не встигла відступити.

— Не перевертай це проти мене.

— А як мені це сприймати?! — я вже не стримувалась. — Мені приходять повідомлення, хтось стежить за мною, тепер мого батька витягують з минулого, як ключ до чогось, а ти стоїш тут і знову кажеш “я не знаю”?!

Його погляд потемнів.

— Я сказав тобі правду, яку маю.

— Ні, — я похитала головою. — Ти даєш мені уламки.

І саме в цю секунду телефон у його руці знову завібрував. Коротко. Різко. Він навіть не подивився — просто кинув його на ліжко, ніби той обпікав.

— Не зараз, — сказав він тихо.

— Ні, зараз, — я підійшла і підняла телефон сама. Його очі звузились.

— Белло, не читай…

Я вже відкрила. Там було ще одне повідомлення.

“Якщо вона жива — ви вже запізнились.”

Я повільно підняла погляд.

— Добре, — сказала я тихо. — Тепер скажи мені правду повністю.

Він провів рукою по волоссю. Цей жест був рідкісний. Завжди означав одне — він думає швидше, ніж може дозволити собі говорити.

— Твій батько був не просто “пов’язаний” з Орденом, — сказав він нарешті. — Він був частиною їхньої внутрішньої структури.

Я застигла.

— Що?

— Не активною частиною, — швидко додав він. — Колишньою. Він знав систему зсередини. Він знав людей, коди, маршрути, схеми. І він… вийшов.

Я відчула, як холод повільно піднімається по спині.

— Вийшов?

— Так, — кивнув він. — Але так просто з цього не виходять.

Я зробила крок назад.

— І ти це знав, коли… коли прийшов у моє життя?

Він не відповів одразу і цього було достатньо.

— Ти мене використовував, — сказала я тихо.

— Ні. — Він підійшов ближче.

— Не бреши мені знову!

— Я шукав відповіді, так. Але не через тебе як людину.

Я гірко усміхнулась.

— Це ще гірше звучить.

— Я не знав, ким ти станеш для мене, — його голос став нижчим. — Це не було частиною жодного плану.

Я завмерла. Бо ці слова були… не холодними.

Вони були справжніми.

У коридорі раптом почулися швидкі кроки. Лукас з’явився у дверях, ще не повністю прокинувшись.

— Я не хочу втручатись у вашу… драму рівня “серіал на п’ять сезонів”, але у нас проблема? —  Брейден одразу за ним зайшов, вже з ноутбуком.

— Ми відстежили джерело повідомлення.

— І? — Кейден різко обернувся. Брейден глянув на мене.

— Воно не з одного місця. Це мережа.

Лукас свиснув.

— О, клас. Тобто нас тепер не просто хтось шукає. Нас шукає організація. І ще одне. Це повідомлення… — він кивнув на телефон. — Воно було відправлене через канал Ордену.

Я повільно повернула голову до Кейдена.

— Ти казав, що вони не можуть тебе знайти.

Кейден зробив крок до столу, різко відкрив ноутбук Брейдена.

— Потрібно рухатись.

— Куди? — запитав Лукас.

— Подалі, — коротко відповів він. Я підійшла ближче.

— Ти знову ухиляєшся.

Він глянув на мене і цього разу його голос був тихішим.

— Я не ухиляюсь. Я виграю нам час.

— Час для чого?

Він затримав погляд на мені довше, ніж зазвичай.

— Для того, щоб ти залишилась живою.

Я різко видихнула.

— Я не хочу бути твоєю причиною виживання. Ну звісно, я ж одна помру. 

Його очі потемніли.

— А я не хочу бути твоєю смертю.

Лукас тихо пробурмотів:

— Мені здається, я зайвий у цій романтично-апокаліптичній драмі…

Брейден його ігнорував.

— Є ще одне ім’я, — сказав він раптом. — Я знайшов патерн у списку Маркуса.

Він розвернув ноутбук, на екрані з’явилось нове ім’я. Я вдихнула і  зрозуміла — це не кінець.

Це тільки початок того, що мій батько залишив після себе і тепер це життя вибирало не просто жертву.