Глава 53. Про мене…

— Ти завжди так кажеш.

— Тому що ми завжди так і робимо. — Він на секунду стиснув щелепу.

— Ні, — я похитала головою. — Ти завжди щось знаєш до того, як ми приїжджаємо. І ніколи не говориш до кінця.

Машина трохи сповільнилась, повітря всередині стало ще важчим. Кейден не відповів одразу і ця пауза була гіршою за будь-яке слово.

Готель вони вибрали за містом розкішний.

Невелика будівля з тьмяною вивіскою, яка мерехтіла, ніби не була впевнена, що ще хоче працювати. Дощ почався майже одразу, як ми вийшли з машин. Холодний, дрібний, настирливий.

Мг, розкішний…

Лукас підняв комір куртки.

— Якщо нас тут уб’ють, я хочу, щоб у некролозі написали: “помер, бо не вибрав готель із кращими відгуками”.

— Твої відгуки — це зараз наша найменша проблема. — Брейден штовхнув двері. Всередині було тепло. Надто тепло. Повітря пахло старим деревом і кавою, яку, здавалось, тут варили ще з іншого десятиліття.

Адміністратор навіть не здивувався нашій компанії. Просто мовчки дав ключі. Чотири кімнати. 

Я зайшла у свою кімнату останньою. Закрила двері й на секунду просто стояла, слухаючи, як тиша повільно обгортає простір. Вікно виходило на темний двір, де ліхтар ледве тримав світло, розчиняючись у дощі. 

Маркус нам мало чого розповів, тому ми в нього не затримувались.

Я сіла на край ліжка і тільки тоді дозволила собі подумати. Батько. Орден. Маркус. І головне — те, як Кейден мовчав.

Це мовчання було не порожнім. Воно було наповненим чимось, що він не хотів мені показувати.

Я підвелася й вийшла в коридор. Його двері були відчинені. Він стояв біля вікна, спиною до мене. Світло з вулиці лягало на його плечі холодними смугами. Телефон був у руці, але він не говорив — просто слухав. І раптом різко видихнув.

— Я сказав, тримайте їх подалі, — його голос був різким, тихим, але з тим тиском, який не потребує підвищення тону. — Мені байдуже, як.

Пауза.

— Ні, це не обговорюється. —  І тоді він кинув телефон на ліжко. Я не рухалась. Він розвернувся і побачив мене. І на секунду його обличчя стало… не таким, як завжди. Без маски. Без контролю.

— Ти все чула? — тихо.

— На жаль тільки кінець, — відповіла я. Він провів рукою по обличчю. Я зробила крок ближче.

— Це робота. 

— Ти завжди так кажеш. — Його погляд різко піднявся на мене.

— Бо це і є робота, Белло.

— Ні, — я похитала головою. — Це ти. Ти щось від мене приховуєш, — сказала я тихіше.

— Я намагаюся тебе захистити.

— Від чого? Від правди? — Його очі потемніли.

— Від того, що ти не готова почути.

— Ти це вирішив за мене? — Я гірко усміхнулася.

— Так, — різко. І це “так” вдарило сильніше, ніж я очікувала. Я завмерла.

— Ти знову це робиш, — прошепотіла я. Він підійшов ближче. — Ти вирішуєш, ким мені бути в твоєму світі.

— Я вирішую, як ти виживеш у ньому.

— А я хочу жити, а не виживати! Ми вже говорили з тобою на цю тему!

Його погляд на секунду зламався і це було страшніше. Бо Кейден не мав ламатися.

— Ти думаєш, що це гра, — сказав він тихіше. — Але це не гра.

Я зробила ще один крок.

— Тоді скажи мені все.

Він мовчав і в цій тиші я відчула відповідь ще до того, як він її дав.

У цей момент телефон на ліжку завібрував. Один раз. Другий. Кейден навіть не глянув.

Я повільно повернула голову.

— Візьми, — сказала я. Він не рухався.

— Белло…

— Візьми.

Він видихнув і підняв телефон, його пальці затримались на екрані на секунду довше, ніж потрібно. 

— Що там? — запитала я, але він не відповів й просто розвернув телефон до мене. 

На екрані було фото. Чорно-біле. Старе. Мій батько. І під ним — одне коротке повідомлення:

“Наступне ім’я з списку — знає її особисто.”

Я відчула, як повітря зникло. Кейден підняв на мене погляд і вперше його голос був не контрольований.

— Белло… це не просто про нього. Це тепер про тебе.