Глава 49. Запізнилися

Дорога тягнулася довше, ніж мала.

Я дивилася у вікно, але майже нічого не бачила. Ліхтарі розмазувалися світловими плямами, дерева зливалися в темні силуети, а ніч здавалася надто глибокою, ніби спеціально приховувала те, що чекало попереду. У машині було тепло, але всередині мене залишався холод — той самий, що з’являється не від страху, а від передчуття.

Кейден мовчав.

Його руки впевнено тримали кермо, рухи були точні, контрольовані, але я бачила більше. Я бачила, як напружені його плечі, як іноді стискається щелепа, як погляд на секунду затримується десь попереду, ніби він намагається прорахувати щось, що ще не сталося.

Я не витримала цієї тиші.

— Ти думаєш, він ще там? — тихо запитала я, не відводячи погляду від дороги.

Кейден не відповів одразу. Це було поганим знаком.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Але якщо він у списку… він або дуже обережний, або вже давно втік.

Я повільно вдихнула.

— А якщо ми запізнилися?— Він коротко глянув на мене. У цьому погляді не було заспокоєння. Тільки правда.

— Тоді будемо працювати з тим, що залишиться.

Ці слова не повинні були звучати так важко. Але вони звучали.

Я притулилася головою до холодного скла, заплющила очі на секунду, намагаючись зібрати думки. У голові крутилися обличчя, імена, фрази. Орден. Батько. Список. Дзвінок.

“Ми знаємо, де ти.”

Я різко відкрила очі.

— Кейден… — прошепотіла я.

— Я знаю, — одразу відповів він, навіть не давши мені закінчити. — Я думаю про те саме.

Його голос був тихим, але в ньому була напруга, яка передавалася мені без слів.

Ми більше не говорили.

Машина звернула з основної дороги на вузьку, майже темну вулицю. Тут вже не було ліхтарів — тільки фари, що вирізали шматки простору перед нами. Будинки стояли рідко, віддалено один від одного, ніби кожен намагався втекти від інших.

— Майже приїхали, — сказав Кейден.

Я випрямилася. Серце почало битися швидше. Попереду з’явився будинок.

Невеликий. Одноповерховий. З темними вікнами… ні, не зовсім. В одному з них горіло світло.

Я нахилилася вперед.

— Там хтось є.

Кейден нічого не сказав, але його нога трохи сильніше натиснула на гальмо. Машина зупинилася не під самим будинком, а трохи далі, у тіні дерев.

Друга машина з Лукасом і Брейденом тихо зупинилася позаду.

Двигун стих. І разом із ним — усе. Тиша тут була іншою. Не міською. Не звичною. Вона була густою, важкою, ніби її можна було відчути на шкірі.

— Чекай тут, — тихо сказав Кейден. Я одразу повернулася до нього.

— Ні.

Він подивився прямо в мої очі. Довго. Напружено.

— Ізабелла…

— Я їду з тобою, — тихо, але твердо сказала я. Його щелепа стиснулася, але він не заперечив.— Ми домовлялися.

— Добре. Але ти не відходиш від мене ні на крок.

Я кивнула.

Ми вийшли з машини. Холодне повітря одразу обдало обличчя, але я навіть не звернула на це уваги. Усе всередині було зосереджене на одному — на будинку перед нами.

Лукас і Брейден підійшли ближче.

— Ну що, — тихо сказав Лукас, оглядаючись. — Виглядає як місце, де або нічого не станеться… або станеться все.

— Зосередься, — коротко кинув Кейден.

Ми підійшли до будинку. Кожен крок віддавався в мені глухим ударом. Двері були перед нами. Звичайні. Дерев’яні. З трохи стертою фарбою.

Кейден постукав. Раз. Другий. Тиша… Я затримала дихання.

— Може, його немає, — прошепотіла я.

Кейден поклав руку на ручку і натиснув. Двері відчинилися, без спротиву. У мене всередині щось обірвалося, ми переглянулися.

— Це не нормально, — тихо сказав Брейден.

— Я знаю, — відповів Кейден.

Ми зайшли всередину. Повітря було теплим. Не просто теплим — живим. Одразу можна зрозуміти тут хтось живе чи ні.

Світло в кімнаті горіло. Лампа над столом відкидала м’яке жовте сяйво. І все виглядало… ніби тут щойно хтось був.

Стілець був трохи відсунутий. На столі стояла чашка. Я підійшла ближче і, не думаючи, торкнулася тильною стороною долоні. Тепла.

— Кейден… — прошепотіла я. Він уже стояв поруч і його погляд миттєво змінився.

— Він був тут недавно, — сказав він тихо.

— Наскільки недавно? — запитав Лукас.

— Чашка тепла.

Тиша впала різко. Брейден тихо видихнув.

— Це означає… максимум десять хвилин.

Моє серце вдарилося об груди.

— Ми запізнилися, — прошепотіла я.

Кейден нічого не відповів.

Він вже рухався по кімнаті, швидко, але без метушні. Його очі сканували кожну деталь, кожен кут, кожну тінь. Я пішла за ним.

Кімната була маленькою, але в ній було занадто багато життя, щоб бути покинутою. Куртка на спинці стільця. Відкрита книга. Телефон… ні, телефону не було.

— Він пішов поспіхом, — сказав Брейден, переглядаючи стіл. — І щось забрав.

— А щось залишив, — тихо додав Лукас.

Я зупинилася. На краю столу, трохи підсунута під папери, лежала тонка папка. Я потягнулася до неї.

— Не чіпай, — одразу сказав Кейден.

Але я вже відкрила. Всередині були документи і фото. Багато фото.

Я перегорнула одне й завмерла. Моє дихання збилося.

— Що там? — запитав Лукас.

Я не могла відповісти одразу. Бо дивилася на обличчя. Знайоме. Занадто знайоме.

— Ізабелла? — голос Кейдена став нижчим. Я повільно підняла на нього очі.

— Це… — голос зірвався. — Брити Вільямси.

— Тобто Кіліан, Себастьян та Джексфорд. Просто чудово! — Брейдену новина, що у нас нові гравці не дуже сподобалась.

Десь зовні пролунав звук, глухий. Як крок. Кейден миттєво підняв голову. Його рука знайшла мою та стиснула.

— Ми не одні, — тихо сказав він.

І в цей момент я зрозуміла: ми не просто запізнилися. Ми прийшли туди, куди нас чекали.