Глава 47. Ти неможлива

Вже починало світати.

Сіре ранкове світло повільно просочувалося крізь великі вікна будинку, розганяючи темряву ночі. Ми сиділи внизу майже до самого ранку, і в якийсь момент Джексфорд просто втомлено провів рукою по волоссю й сказав, що на сьогодні досить.

— Всім по кімнатах. Спати, — тихо, але твердо сказав він.

Ніхто не сперечався. Ми всі були занадто виснажені.

Я піднялася сходами майже на автоматі. Тіло відчувалося важким, голова гуділа від думок, а серце досі билося занадто швидко.

Коли я зайшла до нашої кімнати, Джексфорд уже був там.

Він стояв біля вікна, спершися руками на підвіконня. Його силует був напівтемним на фоні блідого ранкового неба.

Я тихо зачинила двері. Він навіть не обернувся. І ця тиша між нами була… дивною.

Важкою.

Ми обоє знали, що сталося за цю ніч. Ми обоє знали, наскільки все стало серйозним.

Я повільно зняла кофту і поклала її на крісло.

— Ти не йдеш спати? — тихо запитала я. Джексфорд повільно видихнув.

— Піду.

Але він усе ще не рухався, я зробила кілька кроків ближче.

— Джекс…

Він нарешті повернувся. Його погляд одразу знайшов мій. І в цих очах було стільки всього — втома, тривога, злість… і ще щось глибше. Щось, що змушувало моє серце стискатися.

— Ти налякала мене сьогодні, — тихо сказав він. Я ковтнула.

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш, — він похитав головою та замовк. Я бачила, як його щелепа напружилася. Я зробила ще один крок ближче.

— Я тут, — тихо сказала я. Його погляд пом’якшав. Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібрати думки.

— Ізабелло… — він тихо видихнув моє ім’я. — Ти навіть не уявляєш, що було б, якби з тобою щось сталося.

Я опустила очі.

— Ми всі ризикуємо.

— Ти — ні.

Я підняла погляд.

— Джекс…

— Ні, — він тихо перебив. — Я не дозволю.

Я ледве усміхнулася.

— Ти не можеш контролювати все.

Він подивився на мене довго. Потім тихо сказав:

— Але я можу захищати тебе.

Моє серце боляче стиснулося. Між нами знову запала тиша. Але тепер вона була іншою. Теплішою.

Я підійшла ще ближче.

— Ти виглядаєш так, ніби не спав тиждень, — тихо сказала я.

— Можливо, так і є.

Я легенько торкнулася його руки. І він одразу перехопив мою долоню. Його пальці були теплими. Сильними.

— Тобі треба відпочити, — сказав він тихо.

— Тобі теж.

Він дивився на мене кілька секунд. Потім раптом притягнув мене до себе. Я навіть не встигла нічого сказати. Його руки обійняли мене міцно, майже відчайдушно.

Я притулилася лобом до його грудей і заплющила очі. Його серце билося швидко.

— Я ненавиджу це, — тихо сказав він.

— Що?

— Те, що ти в цьому всьому.

Я тихо видихнула.

— Але я вже тут.

Його рука повільно ковзнула по моєму волоссю.

— Я знаю.

Він трохи відхилився і подивився на мене.

— І тому я не відпущу тебе.

Моя посмішка була ледь помітною.

— Я й не просила.

Він тихо засміявся. І в цю мить напруга між нами ніби розтанула. Він нахилився і ніжно торкнувся моїх губ. Це був тихий, теплий поцілунок. Просто нагадування, що ми разом. І що це важливіше за все.

Тієї ночі ми нарешті лягли спати.

Коли я прокинулася, сонце вже було високо. Я мружилася від світла, що падало крізь штори. На мить я просто лежала, намагаючись зрозуміти, який зараз день і скільки я спала.

Коли я повернула голову, Джексфорда поруч уже не було. Його сторона ліжка була холодною.

Я тихо зітхнула і сіла. В будинку було дивно тихо.

Я швидко вмилася, переодягнулася і спустилася вниз.

Кухня була порожня. Ні Брейдена. Ні Лукаса. Нікого.

Я відкрила холодильник, дістала воду і зробила кілька ковтків.

— Чудово, — пробурмотіла я сама до себе.

Після хвилини вагань я пішла до кабінету Джексфорда. Двері були напіввідчинені. Я тихо постукала.  

— Заходь.

Я відкрила двері. Він сидів за столом, перед ним лежало кілька папок і ноутбук.

Коли він підняв голову і побачив мене, його погляд одразу змінився.

— Ти вже прокинулася.

— Як бачиш.

Я зайшла всередину. Він уважно подивився на мене. Занадто уважно.

— Ти виглядаєш жахливо.

Я фиркнула. Він явно знає як робити компліменти.

— Дякую.

— Я серйозно. В тебе все добре?

Я зітхнула і сіла навпроти.

— Просто не дуже добре спала.

Він нахилив голову.

— Тобі треба більше відпочивати.

— Скажи це всьому цьому хаосу.

— Ми розберемося.

Я підняла на нього погляд. Він тихо видихнув.

— У нас є якийсь план?

Він кілька секунд мовчав. Потім сказав:

— Ми обговоримо це ввечері.

— Чому не зараз?

Він закрив папку.

— Бо через годину в мене зустріч.

— Робота?

— Так.

Я трохи нахилилася вперед.

— Це щось важливе?

Він подивився на мене серйозно.

— Все зараз важливе.

Я кивнула.

— Добре.

Він трохи пом’якшав.

— Ізабелло.

— Що?

— Сьогодні просто відпочинь. Про школу можеш забути на неділю, тренування по бажанню.

Я скептично підняла брову.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я повільно усміхнулася.

— Подивимось.

Він похитав головою.

— Ти неможлива.

— А ти занадто турботливий.

Його губи ледь торкнулася усмішка.

— Хтось же має бути.

День минув повільно.

Я намагалася зайняти себе будь-чим — читала, ходила будинком, навіть намагалася подивитися фільм. Але думки постійно поверталися до одного.

Орден.

Той список людей. І те, що чекає нас далі. Коли почало сутеніти, будинок поступово ожив. Я почула голоси внизу. Кроки. Хтось засміявся.

Я спустилася сходами. У вітальні вже сиділи всі.