Глава 46. Імена

Фотографія лежала на столі, як щось живе. Ніхто не торкався її вже кілька хвилин. Кімната була наповнена тишею, але не спокійною. Вона була густою, важкою, такою, що тисне на груди.

Я стояла біля столу і дивилася на фото. На себе.

Знято здалеку. Я виходжу зі школи. Сонце падає на асфальт. Волосся розвівається від вітру.

Хтось стояв і спостерігав.

Кейден стояв трохи позаду мене. Я відчувала його присутність спиною. Важку, напружену, готову вибухнути. Лукас сидів на дивані, лікті на колінах, пальці переплетені. Брейден не відводив очей від ноутбука.

Клац. Клац. Клац. Клавіші звучали занадто голосно.

— Щось є? — тихо запитав Лукас. Брейден нічого не відповів. Його очі швидко бігали по екрану.

— Брейден, — сказав Кейден, і його голос був низький. — Скажи щось.

Ще кілька секунд тиші і тоді Брейден повільно видихнув.

— Це не просто номер.

Ми всі підняли голови.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я. Він повернув ноутбук до нас. На екрані було багато рядків тексту. Коди. Символи. Дати.

— Номер, з якого дзвонили, привів мене до одного старого сервера.

— І? — Лукас нахилився ближче.

— І він був пов’язаний з архівом.

Я насупилася.

— Чиїм архівом?

Брейден подивився прямо на мене.

— Твого батька.

 Ну звісно.

 Кімната ніби звузилася. Я відчула, як у грудях щось стислося. Кейден напружився.

— Продовжуй, — коротко сказав він. Брейден кивнув.

— Там майже нічого немає. Більшість файлів видалені. Або зашифровані.

— Але? — сказав Лукас.

Брейден повернув екран.

— Один файл залишився.

Я підійшла ближче. На екрані було відкрито простий документ. Без логотипів. Без пояснень.

Тільки список. Імена. Десять.

Я прочитала перше. Маркел Ріверс.

Друге. Ітан Волкер.

Третє. Софія Лемонд.

— Хто це? — тихо сказала я.

— Хороше питання, — відповів Лукас. Кейден мовчав. Його очі повільно ковзали по списку. І раптом він нахмурився.

— Чорт.

Я подивилася на нього.

— Ти когось знаєш?

— Можливо.

Лукас підвів голову.

— Кого?

— Джек Хантер. — Кейден ткнув пальцем у четверте ім’я. Брейден підняв брови.

— І?

— Він живе тут.

Я відчула, як серце зробило різкий удар.

— Тут… у місті?

— Так.

Лукас свиснув тихо.

— Це вже цікаво.

Я подивилася знову на список.

— Але чому мій батько залишив їх?

Брейден почав швидко друкувати.

— Зараз дізнаємося.

На екрані почали з’являтися нові вікна. Фотографії. Документи. Адреси.

— Добре… — тихо сказав Брейден. — Це стає дивнішим.

— Чому? — спитала я.

— Бо ці люди… не пов’язані.

— В сенсі?

— Вони з різних міст. Різних сфер.

— Тобто?

— Один — адвокат.  Один — власник клубу. Один — журналіст. Один… — він замовк.

— Що? — сказав Лукас. Брейден підняв очі.

— Колишній військовий.

Кейден тихо видихнув.

— Це не список контактів.

— Тоді що? — Лукас нахилився вперед. Кейден дивився на імена. Довго. Потім сказав тихо:

— Це ланцюг.

Ми всі мовчали.

— Поясни, — сказала я. Він провів рукою по столу.

— Якщо знайти першого… він приведе до другого.

— Другий — до третього.

— І так далі.

Я відчула холод по спині.

— До чого?

Кейден подивився на мене. Його очі стали темнішими.

— До Ордену.

Тиша. Навіть Брейден перестав друкувати. Лукас тихо засміявся.

— Твій батько залишив… карту.

Я повільно опустилася на диван.

— Тобто… всі ці люди…

— Частини одного шляху, — сказав Кейден. Брейден прокрутив список.

— Десять імен.

Лукас підняв брову.

— Значить десять кроків.

Кейден подивився на перше. Маркел Ріверс.

— Починаємо з нього.

Я підняла голову.

— А якщо вони знають?

Кейден подивився на мене довго.

— Не думаю… 

Він взяв фотографію зі столу. Подивився на неї і тихо сказав:

— Але тепер… ми теж починаємо грати.

У його голосі було щось нове. Не страх. Не злість. Полювання.

Світ, у який я потрапила… тільки починає відкриватися.