Глава 45. Світ починає тріщати

Я повернулася додому після тренування, тіло ще тремтіло від напруження м’язів, а волосся липло до шкіри. Десь із вітальні долинали тихі звуки — Лукас і Брейден. Мене охопило відчуття спокою. Нарешті можна вдихнути, хоча в голові все ще крутилися думки про Кейдена, про те, як він тримав мене на балконі, ніби захищаючи від усіх небезпек світу.

Я піднялася сходами, відчуваючи, як лампа у коридорі кидає довгі тіні на стіни. Кожен крок був тихим, але якось дивно гучним у порожньому будинку. Я зайшла до кімнати Кейдена, і серце затремтіло — він сидів за столом, плечі нахилені вперед, руки стиснуті, а погляд ніби пробивав мене наскрізь. Він щось суворо читав в ноутбуці. Кейден був спокійним зовні, але напруга в його рухах говорила про інше.

Я не знала, чого очікувати, але піднялася ближче. І відразу відчула: він беззахисний. Не в сенсі слабкий, а в сенсі — відкритий. Його обличчя, зморшки на лобі, стиснуті губи, очі, які не могли приховати тривогу — я не могла відвести погляд. І одночасно, я знала, що він здатен вбити будь-кого, хто стане на нашому шляху. І це поєднання страху й захоплення мене зупинило.

Я підійшла ближче, і не зрозуміла сама, чому мимоволі пригорнулася до його спини. Тієї миті хотіла, щоб він просто стояв там і захищав мене від усього. Його руки не обіймали мене, але його присутність давала відчуття, що кулі й небезпека залишилися десь далеко, поза цим будинком.

— В тебе все добре? — тихо сказала я, і він здригнувся, повертаючи голову, щоб подивитися на мене. Та нічого не відповів. Я зрозуміла, мені краще піти.

Я відступила, відчуваючи, як серце ще сильніше стискається, і тихо пішла вниз. Перший поверх був порожній, але з кухні долинають голоси. Лукас і Брейден уже обговорюють щось між собою. 

Тільки я привіталась з хлопцями, як на телефон надійшов дзвінок від незнайомого номера. Мимоволі нахилилася над дисплеєм, а голос у слухавці був холодним, чужим, занадто точним:

— Ми знаємо, де ти.

Моє серце здригнулося. Я натиснула “скинути”. І тут зрозуміла, що вони на правильному шляху, що ми рухаємося у напрямку відповіді. Хлопці мовчки дивились на мене, наче я винна. Всі були напружені.

Вони працювали, та обговорювали Орден. До поки я не зайшла до них. Що відбувається?

— Це хто? — Тихо промовив Лукас. Я лиш підняла швидко плечі. Не знаю.

— Дай телефон, зараз дізнаємось. — Брейден підійшов та я вклала в його руку свій телефон.  

За весь час я в них спитала декілька разів, що сталось? Чому Кейден мовчазний? Що з Орденом Ночі? 

Напруга була. Була сильною. Кейдена з нами не було досі, я сиділа на дивані разом з Лікасом та просто дивились в темний екран великого телевізора. А Брейден щось друкував на ноуті. Цікава картина.

— От скажіть, чому ми починали разом шукати інформація і як тільки я знайшла те що там потрібно, во мовчите. 

Я тільки підняла голову від екрану, коли почувся скрип паркету — Кейден увійшов у кімнату. Його обличчя було темне, очі блищали від напруження, руки стискалися в кулаки.

— Чому ви мовчали, що знову був телефонний дзвінок? — голос його був низький, але стриманий. Очі блищали, наче він намагається тримати себе в руках. Я відчувала, як моє серце прискорилося. 

— Ми працюємо, — прошепотіла я, трохи нервово. — Нам потрібна була інформація, і її ми зараз шукаємо. Чому ти зараз мовчиш? — Я встаю та йду в центр кімнати, зупиняюсь навпроти Кейден. По праву сторону Лукас, який досі сидів на дивані, а зліва Брейден, який припинив користуватись клавіатурою. — Зараз ти мовчиш. А мені треба бути дурочкою, жити спокійне життя, коли ви вирішуєте все за мене. 

— Що?— Тихо промовив Кейден.

— Що?— Я перестала махати руками та зосередила увагу попереду.

— Що ми вирішуємо за тебе? — Він це сказав холодно, з великою байдужістю. Кейден схрестив руки на груді та чекав відповіді. 

— Серйозно?! Та все, тоді, — Він підійшов ближче, і його присутність стала майже фізичною: важкою, гострою, але одночасно захисною. — коли ти,— я тикнула пальцем в його груді, — спиш зі мною на одному ліжку, виходиш з кімнати щоб поговорити. Я коли знайшла інформацію, ми всі були радісні, а зараз ви не говорите нічого. Просто скажи, що я зайшла надто далеко…

 — Бо ти не розумієш масштабу того, що сталося.

— Не розумію? — я підняла брови. — Кейден, я допомагаю! Я тут, і я дію! А ти мене наче не бачиш, я не хочу щоб це було знову. Знаєш, мені самій не легко. Я вчилась та в один момент мене викрадають, мої батьки поїхали на завдання та не повернулись і я просто зараз живу бо ти так вирішив. Все, все тут тримається та тому, що ти так сказав! 

— Це не те, що ти називаєш «допомогою». Ти бачиш лише шматочок того, що насправді відбувається. Ти не можеш уявити, скільки людей страждає через ті речі, які залишив твій батько.

Я відчувала, як у грудях підіймається лють і розчарування.  

— Так почекай, ти працюєш з моїм батьком.

—Майже, тільки легальний бізнес, далі кожен сам за себе, але якщо потрібна комусь помочь ми звісно допомагаємо. 

— Я навіть не знаю, що ти робив в цьому світі. Нічого. Про які почуття далі може йти мова? Тато? — різко видихнула я. — І що я маю спільного з його справами? Чому ти зараз мені це виносиш?!

Його плечі напружилися, він кивнув, але не відійшов. 

— Бо це впливає на тебе. На нас. Я намагаюся захистити тебе, а ти… ти просто робиш все по-своєму.

Я відступила, відчуваючи, як емоції піднімаються до краю.

 — По-своєму? Ти весь час все тримаєш від мене в таємниці! Можливо, це я просто таємниця? Я хочу знати правду, Кейден! А ти мовчиш, як завжди!

Я зітхнула, намагаючись відновити контроль над собою:

— Що? До чого тут я? Чому знову мій батько? 

— Не кричи на мене! — він підійшов ближче, кулаки напружені. — Твій батько залишив проблеми, Ізабелла! Проблеми, які зараз приходять за тобою!