Глава 44. Ритм і дихання

Я не пам’ятаю, як доїхала до школи.

Руки самі тримали кермо, нога натискала на педалі, а думки… думки були десь далеко. Десь між кухнею з ранковою кавою, голосом Кейдена на балконі і тим дивним відчуттям, яке залишилось після того, як я його обійняла.

Я припаркувала машину трохи різкіше, ніж зазвичай.

— Зберися, — тихо сказала собі.

І вийшла.

Спортзал зустрів мене знайомим шумом.

Скрип кросівок по дерев’яній підлозі. Глухий звук м’ячів, що десь відбивалися. Сміх дівчат. Гучна музика, яка вже грала, навіть коли тренування ще не почалося повністю.

Це був інший світ. Тут ніхто не знав про борги. Про банди. Про те, що хтось може прийти за тобою не через тебе, а через твоє прізвище. Про те, що таке платити кров'ю.

Я зайшла в роздягальню, швидко зняла куртку і переодяглася у форму. Холодна тканина топа торкнулася шкіри, і я на секунду заплющила очі.

Це був мій спосіб повернутися в реальність. В іншу реальність.

Я затягнула волосся у високий хвіст, дивлячись на себе в дзеркало. І на секунду завмерла. Там стояла я. Зовні — звичайна дівчина. Всередині — та, яка вчора тримала пістолет, а завтра можуть лягати мертві душі від пуль.

— Ізабелла! Нарешті! — вигукнула одна з дівчат.

Я усміхнулася.

— Я тут.

— Ти сьогодні ведеш розминку, — сказала тренерка, навіть не дивлячись на мене.

— Пам’ятаю.

Я вийшла в центр залу. Музика стала голоснішою.

— Добре, дівчата, стаємо, — сказала я, плеснувши в долоні.

 І все почалося. Спочатку — повільно. Розтяжка. Плечі. Спина. Ноги.

Я відчувала, як м’язи тягнуться, як тіло поступово прокидається. Потім — швидше. Стрибки. Повороти. Комбінації.

— Швидше! — сказала я. — Ви можете краще.

Моє дихання вирівнювалося. Серце почало битися в ритмі музики. І з кожною хвилиною я все менше думала.

Менше про нього.

Менше про вчора.

Менше про страх.

Тут було тільки тіло. Тільки рух. Тільки контроль.

— Піраміда, готовність! — вигукнула я.

Дівчата швидко зайняли позиції. Я стала в основу, відчула, як руки тримають вагу іншої дівчини. Вона піднялася вище. Ще вище.

— Тримай! — сказала я.

І в цей момент я відчула… Силу. Не ту, що з пістолетом. Іншу. Чисту.

Ту, що залежить тільки від мене.

Після кількох підходів ми зробили паузу. Я сіла на підлогу, притулившись спиною до стіни. Піт повільно стікав по шиї. Дихання було важким, але рівним.

— Ти сьогодні якась… інша, — сказала моя подруга, сідаючи поруч. Я підняла брову.

— В якому сенсі?

— Не знаю… більш зібрана.

Я тихо усміхнулася. Якби ти тільки знала вартість цього.

Ми відпрацьовували складну комбінацію з підкиданням. Я стояла трохи осторонь, контролюючи.

— Раз, два, три — кидок!

Дівчину підкинули вгору. Все йшло ідеально. Поки…

— Чорт! — хтось крикнув. Рука зірвалася. І вона пішла вниз не так, як треба.

Я навіть не подумала. Тіло зреагувало швидше. Я зробила крок вперед і зловила її разом з іншими. Удар тіла об тіло. Вага.

Але ми втримали.

Тиша. На секунду.

— Ти в порядку? — різко спитала я.

— Т-так…

Я відступила. Серце калатало, занадто швидко. Занадто знайомо.

Я відчула це. Ту саму реакцію, холодну концентрацію. Ту саму… небезпечну частину себе. Я повільно вдихнула.

— Уважніше, — сказала я вже спокійніше. — Тут помилки не можна собі дозволяти.

Коли тренування закінчилося, я вийшла зі спортзалу майже останньою. Коридори школи були напівпорожні. Світло було м’яким, спокійним. Я йшла повільно, тримаючи сумку на плечі. І вперше за весь день…

Я дозволила собі подумати про нього. Кейден.

Його голос.

Його руки.

Те, як він обіймав мене на балконі.

І те, як він виглядав, коли спав. Беззахисний. І водночас — найнебезпечніший чоловік, якого я знаю.

Я зупинилася біля вікна мого автомобіля. Подивилася на своє відображення. І тихо прошепотіла:

— Що ти зі мною робиш…

А потім усміхнулася.