Глава 42. Перші відповіді

Світло горіло тільки на кухні та частково у вітальні. Теплі жовті лампи відбивалися в темному склі панорамних вікон, а за ними було лише чорне місто і поодинокі вогники далеких будинків.

На кухонному острові стояло кілька чашок з кавою, одна наполовину випита пляшка води і ноутбук Кейдена, який я зараз використовувала.

— Якщо це банда, — сказав Брейден, — то вони або вже тут, або дуже скоро будуть.

— Не обов’язково, — відповів Лукас, не відриваючись від екрана. — Можливо, це лише попередження.

— О, я обожнюю попередження, — буркнув Брейден. — Особливо коли не знаю, хто їх залишає.

Я провів рукою по волоссю, сидячи на високому барному стільці, трохи нахилившись до екрана. Світло монітора падало на мої руки, на клавіатуру, на розкидані поруч папірці, на яких я іноді робила нотатки.

Мої пальці рухалися по клавішах повільніше, ніж хотілося б. Не тому, що я не знала, що шукати.

А тому, що думки постійно поверталися до одного.

Записка.

"Скажи батькові, що його борги повернулися."

Тепер ці слова звучали зовсім інакше.

Я відкривала старі архіви новин, форуми, статті. Все, де могло з’явитися ім’я мого батька або щось, пов’язане з людьми, з якими він працював.

Брейден сидів за столом трохи осторонь. Він закинув ногу на ногу, але навіть у такій розслабленій позі було видно, що він уважно стежить за всім, що відбувається.

Час від часу він крутив у руках ручку, іноді постукував нею по столу.

Цей тихий звук трохи дратував, але водночас допомагав не відчувати тишу настільки сильно.

Лукас стояв біля кухонної стійки зі своїм ноутбуком. На відміну від Брейдена, він майже не рухався.

Він працював дуже швидко.

Його пальці бігали по клавіатурі, відкриваючи одну сторінку за іншою, якісь бази даних, архіви, навіть старі кримінальні зведення.

Я іноді піднімала очі і дивилася на нього.

Його обличчя було спокійним.

Але в очах читалася напружена концентрація.

— Знайшла щось? — тихо спитав Брейден.

Я похитала головою.

— Поки ні.

Я відкрила ще одну сторінку. Старий новинний архів, датований приблизно десятьма роками тому.

Там було багато статей про різні кримінальні угруповання. Про контрабанду, підпільні операції, зникнення людей.

Чим більше я читала, тим сильніше відчувала, як холод пробігає по спині.

Бо десь у цьому світі працює мій батько й тепер я в ньому.

Раптом за скляними дверима балкона пролунав голос.

Я підняла голову.

Кейден.

Я навіть не помітила, коли він вийшов.

Він стояв на балконі, трохи відвернувшись від будинку, притиснувши телефон до вуха.

І він говорив голосніше, ніж зазвичай.

— Я сказав, перевір це ще раз.

Його голос був низьким, але різким.

Я майже ніколи не чула, щоб він говорив так.

— Ні, мені не цікаво, що вони думають.

Пауза.

Я бачила, як він провів рукою по волоссю.

— Якщо ця інформація існує, ти її знайдеш.

Його плечі були напружені.

— І зробиш це сьогодні.

Він різко завершив дзвінок.

Кілька секунд він просто стояв, дивлячись у темряву.

На кухні запанувала тиша.

Брейден тихо хмикнув.

— Ого.

Я подивилася на нього.

— Що?

Він кивнув у бік балкона.

— Я давно не чув, щоб він так розмовляв.

Лукас підняв голову від ноутбука.

— Він нервує.

— Ні, — відповів Брейден. — Він злиться.

Я подивилася на Кейдена.

І раптом зрозуміла, що вони обидва праві.

Він нервував.

І злився.

І все це — через мене.

Я тихо зітхнула і повільно підвелася зі стільця.

— Куди ти? — спитав Брейден.

— На хвилину.

Я відкрила двері балкона.

Холодне нічне повітря одразу торкнулося шкіри.

Кейден стояв біля перил. Місто під нами було темним і майже беззвучним.

Коли він почув мої кроки, то повернув голову.

Його погляд одразу змінився.

М’якше.

— Тобі буде холодно, — тихо сказав він.

Я похитала головою. І підійшла ближче. На секунду він виглядав здивованим, але я не сказала нічого. Просто обійняла його. Міцно.

Наче навколо летять кулі, а він — єдина людина, яка може закрити мене від них. Його тіло завмерло лише на мить. А потім його руки обережно обійняли мене у відповідь.

Я притулилася щокою до його грудей. Його серце билося швидко. Швидше, ніж зазвичай.

— Все буде добре, — тихо сказав він. Я не була впевнена, кому саме він це говорить. Мені. Чи собі.

Ми стояли так кілька секунд. І раптом мій телефон задзвонив. Різкий звук змусив мене здригнутися. Я дістала його з кишені.

Невідомий номер.

Я повернулася до кухні і відповіла.

— Алло?

Кілька секунд — тиша. А потім чоловічий голос. Низький. Спокійний.

— Значить, ти там.

Моє серце різко вдарилося.

— Хто це?

Брейден і Лукас уже дивилися на мене. Я спробувала говорити впевнено.

— Ви помилилися номером.

Пауза.

А потім голос тихо сказав:

— Передай Кейдену, що він копає там, де треба. Та хай не обіймає тебе так міцно в ночі, поки ви солодко спите. Голубки.

І дзвінок обірвався.

Я повільно опустила телефон.

Кейден уже стояв поруч.

— Що він сказав?

Я повторила фразу. Брейден тихо видихнув.

— Окей.

Він потер підборіддя.

— Це означає одне.

Лукас кивнув.

— Ми на правильному шляху.

Я знову сіла за ноутбук. Тепер шукати стало ще важче. Але я змусила себе зосередитися.

Сторінка за сторінкою. Архів за архівом. І раптом щось привернуло мою увагу. Стара фотографія.

Група чоловіків біля старого складу. Я збільшила зображення. У кутку був маленький символ. Я завмерла.

— Зачекайте.

Хлопці одразу подивилися на мене.