Глава 39. Нікому.

Нічне місто ковзало за вікнами машини, мов темна річка. Ліхтарі розмазувалися золотими смугами по мокрому асфальту, а двигун тихо гудів під капотом. Я їхав швидше, ніж потрібно, але не настільки, щоб привертати увагу.

Думки постійно поверталися до неї.

До Ізабелли.

Перед очима знову з’являлося її обличчя зранку — трохи розгублене, коли я сказав, що мушу поїхати у справах. Вона нічого не питала. Зараз вона відволікається школою та тренуваннями, це вже добре. Лише дивилася на мене своїми темними очима, ніби намагається прочитати те, що я не сказав уголос. 

І це було найгірше. Вона довіряла мені. А я знову їхав у місце, де вирішувалися речі, які могли цю довіру зруйнувати.

Я міцніше стиснув кермо.

— Чорт.

Будівля, до якої я під’їхав, стояла на околиці міста. Сіра, без вивісок, з темними вікнами. Ззовні — звичайний офіс. Усередині — місце, де приймали рішення, після яких люди іноді зникали. Випадково.

Я припаркував машину й кілька секунд просто сидів.

В голові знову промайнуло:
Ізабелла, загорнута в плед на дивані.
Її тихий сміх.
Те, як вона несвідомо торкалася моєї руки, коли проходила повз.

Дивно, як швидко людина може стати для тебе… домом.

Я повільно видихнув і вийшов з машини. Всередині пахло кавою і дорогими сигарами. За великим столом уже сиділи троє чоловіків. Я знав кожного з них занадто давно, щоб вірити їхнім усмішкам.

— Кейден, — сказав один із них, злегка піднявши голову. — Давно не бачилися.

— Сподіваюся, причина була варта того, щоб витягати мене серед ночі.

Я сів навпроти. Кілька секунд у кімнаті стояла тиша. Тяжка. Обережна. Потім чоловік праворуч відкинувся на спинку крісла.

— Справа у Вільямсі.

Моє серце на мить ніби пропустило удар. Я не показав цього.

— Він на завданні, — спокійно відповів я. — І давно зник з радарів. Ви це знаєте.

— Так.

Інший чоловік повільно постукав пальцями по столу.

— Але ми також знаємо, що його рахунки почали рухатися.

Я завмер.

— Неможливо.

— На жаль, можливо.

Він поклав на стіл папку й штовхнув її до мене. Я відкрив її. Усередині були виписки, дати, цифри. І одне ім’я. Ізабелла. Щось холодне пройшлося по спині.

— Це її рахунок, — тихо сказав я.

— Так.

— Гроші перевели нещодавно.

Я повільно підняв очі.

— Хто це зробив?

Чоловіки переглянулися.

— Ось це ми й намагаємося з’ясувати.

Тиша стала ще важчою.

— Якщо Вільямс живий… — промовив один із них. — він може спробувати зв’язатися з нею.

Мої пальці стиснули край папки. Перед очима раптом з’явилася Ізабелла. Її усмішка. Те, як вона трохи нахиляє голову, коли слухає.

Вона навіть не уявляє, у що може бути втягнута.

—  Якщо він не відповідає на повідомлення та його не можливо відстежити, це не означає, що він не живий. І що ви хочете від мене? — холодно запитав я.

Чоловік навпроти трохи посміхнувся.

— Лише одне.

Він нахилився вперед.

— Доступ до нього. Ти знаєш більше, ти знаєш де він.

— Ти знаєш, ми не жартуємо. А Вільямси нам дуже потрібні.

— Якщо вам треба то ви й шукайте, мені є чим зайнятись. — Відповів я іншому.

— Тоді ми найдем через кого ми вийдем на нього.— Я відчув, як у грудях піднімається злість.

— Вона не частина цього.

— Вона донька Вільямса.— Його голос став твердішим.

— А значить — уже частина.

— Якщо ви навіть подумаєте наблизитися до неї…— Я повільно підвівся.

— Спокійно, Кейден.

Він підняв руки, ніби заспокоюючи.

— Ми не вороги.

Я дивився на нього кілька секунд. Потім повільно сказав:

— Ні. Але якщо хтось із вас зробить крок у її бік… ви ними станете. Ви мене гарно знаєте.— Сказав я, з натяком на вище ними сказані слова. Я закрив папку й поклав її на стіл. — Але ви запізнились, я вже все дізнався, хто має доступ, хто отримав та хто зайшов. — Я бігав поглядом на кожного чоловіка.— Чоловіки, не грайте з вогнем.

У кімнаті знову запанувала тиша. Коли я вже розвернувся до дверей, за спиною пролунав голос:

— Кейден.

Я зупинився.

— Донька Вільямса — єдина людина, до якої він може повернутися.

Мій погляд потемнів. Я нічого не відповів. Просто вийшов у холодну ніч. Коли я сів у машину, перше, що зробив — дістав телефон. Екран засвітився. Повідомлення від Ізабелли.

"Ти скоро повернешся?"

Я дивився на ці слова довго. У грудях стало тепло. Болісно тепло. Я повільно написав відповідь:

"Так. Скоро буду."

І тільки поклавши телефон, тихо прошепотів у темряву машини:

— Я нікому тебе не віддам, Ізабелло.

Навіть твоєму батькові