Глава 35. Я не була випадковістю

Я ненавиджу тишу після пострілу.

Постріл — це чесно. Він розрізає повітря, залишає слід, змушує серце битися швидше.
А тиша… тиша дає простір для думок, які не хочеш чути.

У машині було саме так тихо.

Кейден дивився тільки на дорогу. Його профіль освітлювали вогні сонця — то різко, то м’яко, ніби хтось грався світлом, намагаючись показати мені різні версії його обличчя. Але я знала це обличчя. Знала, як воно виглядає, коли він контролює ситуацію.

Зараз він контролював усе. Крім мене.

— Ти спеціально не втручався? — спитала я.

Мій голос був рівний. Наче це не я стояла пів години тому з пістолетом біля чужого лоба. Він не відповів одразу. І я вже знала — так.

— Я був поруч, — сказав він.

Я повільно повернула голову.

— Це не відповідь.

Його пальці сильніше стиснули кермо. Ледь помітно. Але я бачила.

— Ти контролювала ситуацію.

— А якщо б ні? Ти ж у нас пан контроль?

Пауза. Він глянув на мене. І в його очах промайнуло щось… небезпечне. Не для мене. Для нього.

— Ти контролювала, — повторив він тихіше.

Я відвернулася до вікна. Отже, це була перевірка. Він хотів знати, чи я зламаюся.

У будинку пахло тим самим — деревом, холодним повітрям і чимось металевим, що завжди залишалося після нього. Я зняла куртку повільно, ніби мені потрібно було більше часу, щоб зрозуміти, що відбувається.

Він поклав пістолет на стіл.

Той самий.

Я дивилася на нього довше, ніж треба.

— Ти знав, що він прийде саме до мене, — сказала я. Це не було питанням. Він завмер лише на секунду.

— Я знав, що хтось прийде.

— І не сказав.

— Якби я сказав, ти б чекала страх.

Я гірко усміхнулася.

— А так я чекала невідомість. Дуже гуманно.

Він підійшов ближче. Зупинився на відстані витягнутої руки.

— Ти повинна знати, що можеш вижити без мене.

І ось тут щось у мені тріснуло.

— А якщо я не хочу виживати без тебе?

Я не планувала це говорити. Його очі потемніли.

— Белло…

— Ні. Послухай мене. Ти хочеш, щоб я була сильною. Готовою. Холодною.
Але ти ніколи не питаєш, чи я хочу бути частиною цієї війни. Ти не спитав ким я хочу бути. Я тобі відповім. Я хочу знати все про всіх, щоб все залежало від мене, але не влаштовувати війни. Це вже в разі потреби. Я хочу бути ім’ям, а не іграшкою.

Він мовчав. І я раптом зрозуміла, що його мовчання — це не байдужість. Це розрахунок.

— Той чоловік згадав мого батька, — сказала я. Повітря змінилося. Я відчула це фізично. — Що ти про це знаєш?

Він дивився на мене занадто довго і в цій довжині була правда.

— Скажи мені, — прошепотіла я. — Хоч раз без стратегій. Просто.

Він повільно вдихнув.

— Твій батько мав справи з людьми, з якими я зараз… у конфлікті.

Світ звузився до його голосу.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— Ти знав це, коли познайомився зі мною?

Я дивилася йому прямо в очі. І він не відповів.

Не “так”.
Не “ні”.

Просто тиша. І в цій тиші я раптом побачила всі моменти інакше. Його інтерес. Його надто точні запитання.  Його появу “випадково” там, де була я.

— Я не була випадковістю, — сказала я.

Він провів рукою по волоссю. Рідкісний жест. Ознака тріщини.

— Спочатку — ні.

Слова вдарили тихо. Без крику. Але глибоко.

— Тоді чим я була?— Я відчула, як холод повільно розливається під шкірою. — Ти використав мене.

— Ні.

— Не бреши мені.

Його голос став нижчим.

— Це не було планом у тому сенсі, в якому ти думаєш.

— А в якому?

Він зробив крок ближче.

— Я хотів зрозуміти, що твій батько залишив після себе.

Моє серце вдарилося об ребра.

— І що ж він залишив?

— Проблему.

Я засміялася. Тихо. Невпевнено.

— Тобто я — частина проблеми?

— Ні.

— Тоді що я?

Він дивився на мене так, ніби вперше не мав відповіді.

— Ти стала чимось, чого я не планував.

— Коли?

— Коли почав боятися не за себе. Ти не проблема та ніколи нею не була, мала. 

Моє дихання збилося. Я хотіла вірити. Боже, як сильно я хотіла вірити.

— Ти повинен був сказати мені.

— Ти б пішла.

— Це мав бути мій вибір!

Я відступила. Між нами стало більше простору. І менше повітря. Його телефон завібрував.

Коротко. Різко. Він глянув на екран — і я побачила щось нове. Не контроль. Тривогу.

— Що сталося? — прошепотіла я. Він опустив телефон.

— Вони відкрили старі рахунки твого батька.

— І?

— Він винен не мені.

Пауза.

— Він винен їм.

Моє серце завмерло.

— Тим, хто… 

Він кивнув. Світ раптом став складнішим, ніж я могла переварити.

— Це означає, що я для них — важіль? — спитала я. Він підійшов ближче. Обережно. Наче я могла розсипатися.

— Якщо вони думають, що ти — спосіб змусити мене платити… вони не зупиняться.

Я підняла очі.

— А якщо вони думають, що я — спосіб змусити платити його?

Він завмер. І я зрозуміла. Можливо, справа не тільки в ньому.

Можливо, я — частина гри, яку почали задовго до нашої зустрічі. Я повільно відступила.

— Скажи мені чесно, Кейден.

Мій голос був тихим. Але твердим.

— Я твоя слабкість…  чи я твій борг?

Він мовчав. І вперше це мовчання було не стратегією. А страхом втратити мене. І я не знала, що болить більше — його правда чи те, що я все ще хочу залишитися.