Глава 33. Без слів

Я сів у машину, і холодний мотор підхопив мою напругу, перш ніж я навіть натиснув на педаль газу. Я взяв телефон. 

— Лукас, — тихо, але наполегливо, вимовив я, — у нас проблема.

— Привіт, Кейден! — відповів він з того кінця лінії, голос повний гумору. — Проблема? Це звучить страшно для школяра, який сидить зараз на уроці.

— Не смішно взагалі. Ізабелла поїхала не до школи, вона знає куди їхати. 

— Ну тоді в чому проблема?

— Вона їде туди, куди їй точно сувати свій маленький носик не потрібно.

— Мені це так подобається. Ти вмієш розказувати в якій ми дупі і водночас робити компліменти.  Ти серйозно? Я на уроці, Кейден. Математика. Числа, формули, інтеграли…

— Лукас, це важливо. Повір мені. Ти ж знаєш, що я не телефоную просто так.

— Добре-гаразд, — сміється, але чути напруження. — Окей, я дам прикріплення. Але я залишаюся на уроці. Тобі доведеться діяти самому.

— Дякую, — відповів я, але голос не схожий на “дякую”, скоріше на команду. — А тепер біжи з уроку.

— Що?! — Лукас сміється так, що навіть у моїй напрузі я відчуваю тремтіння повітря. — Кейден, я тут на уроці, а ти хочеш, щоб я… побіг просто так?

— Так. Побіжи. Знаю, ти це зробиш. Тільки швидко.

Ми обмінялися короткими сміхами, але під ним ховається напруга. Лукас вмить опинився поруч, і ми рухалися за маршрутом трекера.

Я дивився на дорогу, але думки бігли швидше за колеса. Вона там — одна, без зброї. І саме це мене зупиняло: логіка кричала “не можна”, серце кричало “їдь”. Але мала логіку сьогодні точно не включала. Кожна секунда без контролю над ситуацією здавалась мені втраченим часом.

— Белла… — тихо, ледве вголос, але серце здригнулося, коли побачив її силует на порожній вулиці. Вона йшла впевнено, спокійно, але в цій тиші була небезпека. І вона була… неймовірно гарна. — Я не можу дозволити їй це.

Я побачив авто Лукаса, яке підперло мене спереду. Він вийшов з машини.

— Дивись, тримайся там. Я за нею.— промовив я, проходячи повз нього назад до машини, швидко обмінюючись рукостисканням. Лукас не зміг стримати сміх:

— Ти серйозно? Тобі не вистачає моєї допомоги? Я летів прямо зі школи, бо ти не можеш бути ввічливим з розумною дівчиною.

— Не зараз, — сказав я, хоча всередині теж посміхався. — Просто роби, як я сказав. Трекер працює, але кожна секунда важлива.

Я під’їхав ближче, залишив машину трохи в тіні і пішов за її силуетом. Порожні вулиці навколо, тихо, тільки мої кроки відлунюють. Я бачив, як вона оглядається, прислухається до тиші.

Я не міг відірвати очей. Її волосся спадало хвилями, обличчя в напівтемряві хоча зараз  ранок, тіло — рішуче. Гарна, сильна, небезпечна. І без зброї.

Я наздогнав її у порожньому приміщенні. Ніяких слів. Тільки погляд. Вона розуміла, що я тут, і я розумів, що вона готова до будь-чого. Ти сама приписала собі смертний приговор, крихітко.

Повільно витягнув зброю та поклав в її маленьку ручку. Її очі злегка розширились, але вона не сказала ані слова. Я відчув, як серце стискається від того, що вона беззбройна, і водночас захоплення не давало рухатись далі.

— Кейден…? — ледве чути, але я не відповідав.

Просто повернувся і пішов, залишаючи її з вибором. Але це була пастка: вона думала, що я пішов.

Я стояв за дверима, слухав, як вона піднімає зброю, вдихає, перевіряє — і знаючи, що вона готова діяти, я посміхнувся сам собі. Вона думала, що керує ситуацією, але я залишався на крок попереду.

Біля машини чекав мене Лукас.

— Ти живий? — запитав він, сміючись.

— Так, — відповів я. — І вона теж. Все ще.

— Чому ти повернувся так швидко? І де твоя зброя?