Глава 32. Не мій союзник.

Я не спала.

Не через справу. Не через батька. Через нього. Бо тиша між нами боліла більше, ніж будь-яка небезпека.

Я знала, як він дивиться, коли хвилюється — трохи повз, ніби рахує варіанти катастроф. Знала, як у нього стискається щелепа, коли він стримує правду. Знала його кроки в коридорі. Його спосіб тримати чашку. Його мовчання. І саме тому це різало.

Якби він був байдужий — було б простіше. Але він не був. І я — теж.

Світло з кухні підсвічували сходи. Він не спав. Значить — копає глибше. Значить — ховає глибше.

— …вона не в курсі, — почувся його голос.

У грудях щось здригнулось — не страх. Образа. Бо я відчувала: він захищає. Але не довіряє. І це не одне й те саме.

— І не буде.

Мені захотілося зайти й сказати: подивись на мене, я не крихка. Але я стояла в тіні й слухала. У грудях щось різко стиснулося.

— Мені байдуже, що в архіві стоїть “закрито”. Це не закрито. Це сховано.

Тиша у слухавці була довгою.

— Бо там її прізвище, — тихіше. — І його.

Я затримала подих.

— Ні. Якщо дійде — буде пізно.

Моє серце билося так голосно, що я боялась  він це почує.

— Я сам це закрию, — сказав він. — Сьогодні.

Клік. Тиша.

Я відступила назад раніше, ніж він підвівся. Крок. Ще. Ще. Архів. Звіт. Його прізвище. Він не просто щось приховує. Він щось стирає.

Я чекала. Через кілька хвилин — клацання клавіш. Знову. Ноутбук. 

Світло кухні било в очі. Він стояв біля мийки, спиною до столу. Вода текла. Ноутбук — відкритий.

Я не думала — я діяла.

Телефон у руці. Камера. Один крок. Ще. Клік. Фото екрана.

Папка: ARCHIVE / INTERNAL CASES / 17-B

Файл відкритий лише наполовину — але я встигла побачити: Прізвище батька. І ще одне — закреслене червоним.

Я відступила. Він обернувся  і наші погляди зіштовхнулись. На секунду щось тепле. Звичне. Майже близьке. І одразу — стіна. Він будує їх швидко. Завжди, коли хвилюється за мене.

І це злило найбільше.

— Води захотіла? — рівно.

— Так.

Я взяла склянку. Рука не тремтіла. Це мене навіть здивувало. Він дивився довше, ніж треба.

Мені подобається гра. Але з ним буде складніше грати бо кожен має свої таємні маски в шафі.

Кейден

Вона поруч — і це найнебезпечніше місце для мене. Бо коли вона близько — логіка дає збій. Я повинен думати категоріями ризику, доступу, наслідків. А думаю — чи вона знову зібрала волосся так, як коли зосереджена. Чи знову не поїла. Чи знову зробить вигляд, що не боїться.

Вона думає, що я не довіряю. Неправда.

Я довіряю їй більше, ніж будь-кому. Саме тому — не хочу, щоб вона бачила це. Вона не розуміє масштабу. Не розуміє, який рівень впливу вона має й не тільки на мене. Не розуміє, що її ім’я в цих папках — як запалений ґніт.

Вона думає, що це розслідування. Насправді — це поле влади. І вона стоїть у центрі — навіть не знаючи. Якщо вона зайде глибше — її не зупинити. 

Я бачив її очі в темряві складу. Там не було паніки. Там було рішення. Мене це… вразило тоді. І налякало. Бо люди, які йдуть до кінця — не повертаються тими самими. А я не хочу втратити її так.

Навіть якщо вона ніколи не дізнається — наскільки сильно мені не байдуже.

***

Ранок був холоднішим, ніж повітря.

Я помічала все: як він дивиться краєм ока, чи я взяла куртку. Як ставить чашку ближче до мене, навіть не дивлячись. Як чекає півсекунди перед відповіддю — щоб не сказати зайвого.

Турбота — замаскована під контроль.

— Кава? — спитав він. У цьому одному слові було більше тепла, ніж у всій вчорашній розмові. І саме тому я відповіла сухо:

— Я зроблю сама.

Бо інакше — пробачу. А поки не можна. Йому не подобається, що я всередині цього. Мені не подобається, що він вирішує за мене. Йому страшно, що я дізнаюсь забагато. Мені — що він приховує головне.

— Белло, — тихіше. Я підняла очі. Там було те, що він ніколи не озвучує. І саме тому це небезпечно. — Щось сталось? 

Не зникай. Не ризикуй. Не йди туди, де я не зможу тебе прикрити. Ось що це означало насправді.

— Запізно вже, — сказала я подумки, але не в голос

Повідомлення з невідомого номера прийшло, коли я вже відійшла від будинку до авто. Я навіть не спитала чи Кейден мене відвезе до школи. Не хочу відчувати його присутність надто багато.

Я прочитала повідомлення. Завмерла. Чомусь я одразу згадала того чоловіка в чорному біля школи.

«Твій холод його вбиває зсередини. Ти цього хочеш?»

 І раптом зрозуміла ще одну річ:

Він боїться не тільки правди. Він боїться того, ким я стану, коли її дізнаюсь. Я повільно видихнула.

— Ти недооцінюєш мене, — прошепотіла я. І десь глибше — майже боляче:

— І саме тому ти мені подобаєшся.

Вітер був холодніший, ніж мав бути для цього часу року. Або це просто всередині мене все вистигло.

Я їхала повільно, не відкриваючи повідомлення вдруге. Наче якщо не дивитись — воно стане менш реальним. Дурна логіка. Я знала: вже втягнута.

Телефон стиснутий у долоні. Пальці пам’ятали інше — як він учора стояв близько. Надто близько. Його голос, коли він сказав моє ім’я — нижче, ніж зазвичай. Так він говорить тільки коли хвилюється. Або коли стримує щось сильніше за гнів.

Мені не подобалось, що він приховує.

Мені подобалось, що він хвилюється.

 Машини проносились повз. Світ — звичайний. Люди — звичайні. Ніхто не знає, що в архівах лежать справи, які можуть перевернути чиєсь життя. Ніхто не знає, що в моєму телефоні адреса, яка пахне пасткою.

Я знала — він би заборонить, якщо дізнався.

Я знала — він би приїхав, якщо дізнався

Саме тому я не скажу. Ні про файли, ні про адресу в файлі та нове повідомлення. 

Нехай він зрозуміє, як це, коли ти знаєш, що від тебе щось приховують. 

***