Глава 31. Мовчання вбиває.

Двері дому відчинилися тихо.

Я зайшла всередину, скинула кросівки ногою. У квартирі було темно, лише світло з кухні падало теплим прямокутником у коридор.

Пахло кавою. І його одеколоном. Я одразу зрозуміла — він вдома.

— Я прийшла, — сказала я, проходячи далі.

— Чую.

Його голос був рівний. Занадто рівний.

Я зайшла на кухню. Кейден сидів за столом з ноутбуком. Рукави чорної сорочки закатані, пальці повільно постукували по клавіатурі.

— Тренування як? — не дивлячись на мене.

— Нормально.

Я відкрила холодильник, дістала воду. Випила половину пляшки одразу. Тиша між нами зависла, як важкий дим. Я сперлась спиною на стільницю.

— Ти щось знайшов.

Він підняв погляд.

— Про що ти?

— Кейден…—Я коротко видихнула. Він дивився кілька секунд.

— Я сказав, що поки без імен.

— Це не відповідь.

— Це все, що є.

Я відчула, як у грудях щось напружилось.

— Ти не вмієш брехати мені.

Він ледь нахилив голову.

— Я не брешу.

— Ти не договорюєш.

Це було гірше. Я підійшла ближче.

— Ти не спав дві ночі. Ти повернувся до школи раніше бо знав про відит незнайомся. Лукас дивився на мене сьогодні так, ніби вже знає щось, чого не знаю я.

Його щелепа стиснулась.

— Лукас не має права…

— Не переводь тему.

Тиша. Я схрестила руки на грудях.

— Це стосується мене.

— Саме тому я не хочу, щоб ти лізла.

— Лізла? — я засміялась тихо. — Кейден, це про мене.

— Саме тому.— Він підвівся. Тепер ми стояли один навпроти одного.

— Якщо я скажу тобі все, ти не зможеш сидіти спокійно.

— Я й так не сиджу спокійно.

Він зробив крок ближче.

— Белло.

Його голос став нижчим.

— Це не просто спостерігач.

Моє серце вдарило глухо.

— І?

— Це людина, яка має доступ до старих справ твого батька.

Повітря ніби стало густішим.

— Ти перевіряв мого батька? Ти серйозно? 

— Я перевіряю всіх, хто наближається до тебе.

— Ви працюєте разом, я вже мовчу що він мій батько.— Я відчула, як щось всередині різко зрушилось. — Ти не мав права.

— Я маю право захищати те, що моє.

Слова вдарили.

— Я не річ.

— Я не це мав на увазі. — Він провів рукою по волоссю. Вперше за весь вечір — жест роздратування.

— Але так прозвучало.

— Ти думаєш, мені легко це приховувати?

— Тоді не приховуй.

— Я не хочу, щоб ти дивилась на нього і бачила те, що бачу я.

— А якщо я хочу знати? — Він замовк. І в цій паузі я зрозуміла — справа серйозніша, ніж він говорить. — Ти вирішуєш за мене, — сказала я тихо. Його очі піднялись.

— Я намагаюсь не втягнути тебе глибше.

— Ти вже втягнув. Кейден, я народилась в цьому, а ти вимушено почав в цьому жити. 

Тиша.

— Ми живемо разом, Кейден. Я стояла з тобою на складі. Я стріляла в темряві. Не роби вигляд, що я дитина, яку треба залишити в іншій кімнаті. — продовжила я Він підійшов ще ближче. Тепер між нами — лічені сантиметри.

— Я бачив, як ти стріляла, — сказав він тихо. — І саме тому я знаю, що якщо ти дізнаєшся все — ти підеш до кінця.

— Це погано?

— А я не хочу, щоб цей кінець був для тебе.

Я дивилась на нього.

— Ти не можеш контролювати все.

— Можу спробувати.

— І втратити мене в процесі?

Це зачепило його, погляд змінився.

— Ти думаєш, я не боюсь цього?

Його голос вперше тріснув.

— Я боюсь, що одного дня ти станеш проти мене, якщо правда буде занадто темною. — Я ковтнула. — А ти вже вирішив, що вона темна.

Він не відповів. І цього було достатньо. Я відступила.

— Добре.

— Белло

— Ні. Якщо ти не довіряєш мені достатньо, щоб сказати все — тоді не дивуйся, якщо я почну шукати сама.

Його очі різко стали холоднішими.

— Не роби цього.

— Чому?

— Бо тоді я не зможу тебе зупинити. Тобі не треба… 

— А ти будеш намагатись? 

Тиша. І ось воно. Межа. Він не сказав “ні”. Я повільно кивнула.

— Зрозуміло.

Я обійшла його, пішла в спальню. Двері не грюкнули. Просто тихо зачинились. І вперше відтоді, як ми почали жити разом, я відчула — між нами не ворог. А стіна та його мовчання.