Глава 29. Межа

Дзвінок пролунав різко. Занадто різко.

Клас почав шуміти, стільці скреготіли по підлозі. Я складала зошит повільно, ніби намагалася відтягнути момент виходу в коридор.

Скайлер щось розповідала про вечірку в п’ятницю, але я майже не слухала. Бо я вже відчувала його погляд. І не помилилась.

Джош стояв біля дверей класу. Опершись плечем об стіну. Очі темні, щелепа напружена.

— Белло, — сказав він спокійно. — Поговоримо.

Скайлер одразу напружилась.

— У вас все нормально?

— Так, — одночасно відповіли ми.

І це «так» прозвучало як «ні».

Я вийшла в коридор. Люди розходились по кабінетах, хтось штовхнув мене плечем. Джош узяв мене за лікоть — не боляче, але міцно — і повів до вікон у кінці коридору, де було менше людей.

— Ти з ним? — одразу.

— З ким?

Він засміявся коротко.

— Не грай зі мною.

— Я не граю.

— Я бачив машину.

Я мовчала.

— Чорна, низька, з тонованими вікнами. Він привіз тебе.

Я повільно вдихнула.

— І що?

Він зробив крок ближче.

— Белло, ти взагалі розумієш, хто це?

— А ти?

Його обличчя напружилось.

— Це не той тип хлопців, з якими ти…

— З якими я що?

— Ти не така.

Я відчула, як у грудях щось холоне.

— А яка я?

Він замовк. І ось тут з’явилась правда — йому не подобалося не те, з ким я. Йому не подобається, що це не він.

— Він небезпечний, — сказав тихіше. Я витримала його погляд.

— А якщо мені це не страшно?

— Белло, це не гра.

— Я знаю.

— В один момент він зніме свою маску й ти зрозумієш мене. 

— Ні, не зрозумію.

Він завмер. Бо я сказала це занадто впевнено.

— Що він з тобою робить? — голос уже не злий. Стривожений.

— Нічого. Давай я сама вирішую.

Він похитав головою.

— Ти змінилась.

— Люди змінюються.

— Не за кілька днів.

Я ледь нахилилась вперед.

— Ти просто не помічав раніше.

Тиша. Навколо проходили учні, сміялись, говорили про контрольні. А ми стояли, ніби в іншому вимірі.

— Я не хочу, щоб ти влипла, — сказав він тихо.

— А я не хочу, щоб ти вирішував за мене. Ти вже мені показав на що ти здатен.  Я не хочу продовжувати нашу розмову. Сенсу немає. 

Він відпустив мій лікоть. Його очі ще довго дивились, ніби намагались знайти ту Беллу, яку він знав. А її вже не було. Я розвернулась. І майже врізалась у Скайлер. Вона стояла за кілька метрів. І точно чула більше, ніж мала.

— Все добре? — спитала вона надто швидко.

— Так.

— Він кричав на тебе?

— Ні.

Скайлер схрестила руки.

— Мені він не подобається, коли так дивився та тебе.

— Він просто хвилюється.

— А той інший? — обережно.

Я напружилась.

— Який інший?

— Белло, я бачила, як ти сідала в машину вчора і сьогодні тебе привезла та сама машина.

Серце зробило зайвий удар.

— Ти що, стежиш за мною?

— Ні! Я просто виходила з магазину. І ця машина… вона виглядала як з фільму про мафію.

Я майже усміхнулась.

— Ти перебільшуєш.

— Я не дурна.

Вона взяла мене за руки.

— Ти дивишся інакше. Ти ходиш інакше, ти літаєш. Ти сяєш, це більше мене дивує.  І ти перестала розповідати мені все. 

Її очі були щирими. І це було небезпечно.

— Скай…

— Це через нього?

Я мовчала. Вона зробила крок ближче.

— Белло, якщо він змушує тебе…

— Він нічого не змушує. Я вже з ним не живу. Все!

Мій голос став твердішим, ніж я планувала. Вона відсахнулась на секунду.

— Добре. Добре.

Тиша між нами раптом стала крихкою.

— Просто… якщо щось не так, — тихо сказала вона, — я поруч.

Я дивилась на неї. На її довіру. На її нормальний світ. І відчула страх. Бо якщо вона підійде надто близько — вона може побачити те, що не можна розбачити.

Дзвінок на наступний урок. Натовп рушив коридором. Я вже хотіла піти, але Скайлер раптом зупинилась.

— До речі…

— Що?

— Той чоловік у чорному сьогодні зранку стояв біля школи.

Моє тіло завмерло.

— Який чоловік?

— Високий. У пальті. Не схожий на батька когось із учнів.

Холод повільно розлився по спині.

— Ти впевнена?

— Він дивився на вхід. А потім — на мене. Ніби перевіряв, чи я тебе знаю.

Світ навколо став тихішим. Занадто тихим.

— Скай, — сказала я дуже спокійно, — якщо ти ще раз його побачиш, не дивись у його бік.

— Белло…

— Просто не дивись.

Вона вперше справді злякалась. І я зрозуміла — межа вже стерлась.