Глава 28. Шлях

Я думала, що після пострілів він скаже: “На сьогодні досить”.

Але він просто зібрав гільзи, закрив валізу і подивився на мене довше, ніж зазвичай.

— Завтра ввечері ти поїдеш зі мною.

— Куди?

— На зустріч.

Я витерла долоні об штани.

— Я не готова.

— Саме тому ти їдеш.

***

Наступного дня повітря було важким. Він не пояснював деталей. Лише коротко:

— Ти мовчиш. Спостерігаєш у разі потреби. Говориш тільки якщо я дам знак.

— А якщо щось піде не так?

— Тоді ти робиш те, чого я тебе вчив.

Його голос був рівний. Наче ми обговорювали бізнес-ланч. 

Ми їхали в чорній машині. Вікна затемнені. Усередині — тиша. Я дивилась на своє відображення в склі. Темна сорочка. Волосся зібране. Жодної зайвої емоції на обличчі. Я виглядаю старшою.

Ми зупинились біля старого промислового комплексу за містом. Сіра будівля. Мінімум світла. Двоє чоловіків біля входу.

— Це не стрілянина, — сказав він перед тим, як вийти. — Це розмова.

— З ким?

— З тими, хто хоче перевірити, чи ти справді в грі.

Моє серце прискорилось.

— Вони знають, що я буду?

— Так.

Це було частиною плану.

Ми зайшли всередину. Велике приміщення. Бетонна підлога. Металевий стіл посередині. Будівля пахла пилом, холодним металом і старим бетоном. Коли ми зайшли всередину, звук наших кроків рознісся луною по порожньому приміщенню. Я відразу відчула їхні погляди. Троє.

Один сидів, розвалившись на стільці. Другий стояв біля вікна. Третій — той, що виглядав головним — спокійно спирався на металевий стіл.

Один із них усміхнувся, коли побачив мене. Він першим заговорив.

— Так, це вона. Куколка Хілл.

Я стояла трохи позаду Кейдена, як він і сказав. Але не ховалась.

— Белла, — коротко сказав Кейден.

Наче представляв не дівчину. А новий фактор чи загрозу. Чоловік криво всміхається.

— Я очікував когось… менш тендітного.

Я не відвела погляд.

— А я очікувала когось розумнішого.

На секунду повітря стало густим. Другий чоловік тихо пирхнув. Йому сподобалась моя відповідь. Кейден ледь повернув голову в мій бік. Говорити тільки якщо він дасть мені знак. Що за маячня? 

— Ти розумієш, куди прийшла? — запитав головний, повільно обходячи стіл.

— На розмову, — відповіла я. — Або на допит. Ви ще самі не визначились.

Його усмішка зникла.

— Ти тут не для того, щоб жартувати.

— А ви — не для того, щоб оцінювати мій зріст.

Він зупинився навпроти мене. Близько.

— Твій батько був серйозною фігурою.

— Є, — поправила я.

— Можливо.

Тут Кейден вперше втрутився.

— Обережніше з формулюваннями.

Його голос був тихий. Але в ньому з’явилась сталь. Чоловік перевів на нього погляд.

— Ти нервуєш?

— Ні, — спокійно відповів Кейден. — Просто нагадую, що ми прийшли не принижувати одне одного та ми саме на його території. 

Я відчула, як напруга трохи змістилась. Він не дозволив їм перейти межу. Я зрозуміла, вони хочуть стати сильніший ніж мій батько. Але я впевнена, якщо ці чоловіки тільки приймають гравців, є ще ті які вище них. 

— Гаразд, — сказав чоловік. — Тоді скажи нам, Ізабелло… чому ми не повинні використати тебе проти нього?

Прямо. Без прикрас. Я зробила крок вперед.

— Бо я не його слабкість.

— А хто ти тоді?

— Його союзник.

Він засміявся.

— Союзник без досвіду? Без власної команди? Без історії?

— Історію створюють, — відповіла я рівно. — А не отримують у спадок. Ви починали одразу з командою та історією? Не впевнена. 

Другий чоловік втрутився:

— Чули, що в клубі було гаряче.

Я відчула, як серце зробило різкий удар.

— І?

— І ти нічого не змогла зробити.

Тиша. Я дивилась на нього довго.

— Я вижила. 

— Завдяки йому.

Кейден знову ледь зрушився.

— Досить, — холодно сказав він.

— Ні, — тихо сказала я, не відводячи очей від того чоловіка. — Нехай договорить. Хочу зрозуміти, що вони хочуть почути. —  Я зробила ще півкроку. — Так. Я тоді не стріляла. Не керувала ситуацією. Але я вчуся. І наступного разу вам доведеться думати двічі, перш ніж перевіряти мене так.

Головний підняв брову.

— Погроза?

— Попередження.

Він різко витягнув пістолет і поклав на стіл між нами. Метал глухо вдарився об поверхню.

— Добре. Давай без слів.

Я глянула на зброю. Повільно взяла її в руки. Він уважно спостерігав.

— Якщо ти така впевнена, — сказав він, — доведи, що не здригнешся.

Я підняла пістолет.

— Оця лампа. — промовив інший чоловік.

Він навіть не кліпнув. Я зробила вдих. Видих. Постріл.

Скло вибухнуло. Іскри світла згасли. Півтемрява. Я повернула пістолет на стіл.

— Наступного разу дайте рухому мішень.

Тиша тривала довше, ніж мені хотілось. Потім третій чоловік, який досі мовчав, заговорив вперше:

— Вона не тремтить.

— Тремтить, — спокійно сказав Кейден. — Просто не показує.

Я глянула на нього. В його очах не було сумніву. Чоловік переді мною схрестив руки.

— Добре. Останнє питання.— Він нахилився ближче. — Якщо завтра ми станемо проти нього… ти станеш проти нас?

Я не відвела погляд.

— Якщо ви станете проти нього — ви станете проти мене.

Кейден повільно випрямився. І в цій тиші я вперше відчула — він пишається. Неголосно та не показово. Але він дозволив мені відповісти самій. Чоловік нарешті простягнув руку Кейдену.

— Гаразд. Вона не примара за твоєю спиною. Вона фактор.

Потім подивився на мене.

— Ти щойно зайшла в список тих, кого краще не провокувати.

— Добре, — сказала я тихо. — Бо я не люблю, коли мене недооцінюють.

Весь час, як вони почали говорити, я відчула це — їхню зверхність. Вони дивились не на мене. Вони дивились крізь мене.