Глава 27. Новий світ.

Я прокинулась від тиші. Не від шуму. Не від кроків. Саме від тиші.

Велике ліжко, простирадло вже холодне. Значить, все таки вночі я заснула.

Я повільно сіла, провела рукою по волоссю і подивилась у вікно. Ранок був світлий, майже безхмарний. Сонце пробивається крізь легкі штори, малюючи світлі смуги на підлозі.

Будинок був спокійним.

Я спустилась вниз босими ногами. Мармур під ногами був прохолодний. На кухні пахло кавою. На острові стояла тарілка. Омлет. Тости. Нарізані фрукти.

І маленький аркуш паперу. Я взяла його.

“Поснідай. Не виходь за периметр. Я поїхав. 

К.”

Ні “добрий ранок”. Ні “як ти”. Але я чомусь усміхнулась. Він не вміє бути м’яким. Він вміє тільки захищати. Та кому я брешу, вміє бути мʼяким. Тобі коли все добре. 

Я сіла за стіл і почала їсти. Повільно. Думаючи. Про вчорашню ніч. Про дзвінок тата. Про слова: ти — точка тиску.

Я не хочу бути слабким місцем.

Після сніданку я піднялась у кімнату, зачинила двері і сіла за ноутбук. Почала шукати. Статті. Закриті форуми. Старі архіви. Імена. Організації. Методи.

Я читала про те, як люди входять у цей світ. Як піднімаються. Як зникають. Щоб вижити — мало просто бути “під чиїмось захистом”. Треба бути небезпечною.

— Ти неправильно починаєш.

Я різко обернулась. Він стояв у дверях, спершися плечем об одвірок. Темна футболка, чорні штани. Очі уважні.

— Ти мене налякав, — видихнула я.

— Добре.

— Що ти тут робиш?

— Це мій дім, Белло.

Я закотила очі.

— Я маю на увазі… ти тихо зайшов.

Він зайшов у кімнату, глянув на екран ноутбука.

— Читаєш теорію?

— Я хочу розуміти, у що я вляпалась.

— Ти в цьому народилась.

Його голос був спокійний. Без насмішки.

— І що, тепер просто чекати, поки хтось вирішить, що я зручна приманка?

Він підійшов ближче.

— Ні.

— Тоді що? — Він сів поруч.

— Тобі треба статус.

Я насупилась.

— Я не хочу статус. Я хочу спокій.

— Спокій у цьому світі купується страхом.— Я мовчала, він правий. — Твоє ім’я повинні знати, — продовжив він. — Не як доньку. А як окрему одиницю.

— І як це зробити? Завести Instagram та публікувати фотографії з автоматом?

Він ледь посміхнувся.

— Пройти через кров.

Я завмерла.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Мій шлунок стиснувся.

— Я не вбивця.

— Я теж не народився ним.

Повітря між нами стало важчим.

— Джош возив тебе в зал, — продовжив він. — Ви там сміялись, грали у сильних.

— Я тренувалась.

— Ти гралась. Повір мені, це було не тренування. Якби ти нормально тренувався, ти б на наступний день не бігала, а з біллю в тілі намагалась спускатись зі сходів.— Його тон був не грубий. Холодний. — Якщо завтра хтось наставить на тебе зброю — ти замреш.

Я не відповіла. Бо він мав рацію.

— Сьогодні ввечері, — сказав він, підводячись, — будь готова.

— Куди?

— Тренування.

— В зал?

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось дитяче.

— Я ще подумаю.

Вечір.

Я очікувала машину. Зал. Ринг. Але він просто з’явився на першому поверсі і сказав:

— Йдемо.

Без пояснень ми спустились у підвал. Я думала, що там технічні приміщення. Але коли він відкрив металеві двері з кодовим замком — я завмерла. Склади.

Ряди металевих стелажів. Ящики. Контейнери. Закриті кейси. Запах мастила й металу. Я повільно зайшла.

— Це…

— Частина, — спокійно відповів він.

На столах лежала зброя. Різна. Коротка. Довга. Компактна. Масивна. Мене вразили масштаби.

— Ти живеш у фортеці, — прошепотіла я.

— І ти тепер теж.

Він узяв дві великі чорні валізи.

— Бери куртку.

Ми їхали майже годину. Місто залишилось позаду. Ліс. Темніша дорога. Порожнеча. Попереду з’явились високі бетонні ворота. Камера зверху. Колючий дріт.

Ворота почали повільно відкриватись. Я побачила чоловіка у військовій формі з автоматом. Він коротко кивнув Кейдену. Той відповів таким самим спокійним жестом.

Ми проїхали всередину. Поле. Велике. Порожнє. Вдалині — кілька мішеней. І масивний дерев’яний стіл.

Ми вийшли з машини. Повітря було прохолодне. Тиша — глибока. Йшли довго через суху траву. Я чула тільки звук наших кроків. Він поставив валізи на стіл. Відкрив. І я завмерла вдруге. Різні пістолети. Гвинтівки. Набої. Захисні навушники.

— Це не для залякування, — сказав він. — Це для розуміння ситуації.

Він узяв один пістолет.

— Компактний. Легкий. Зручний для близької дистанції. Але нестабільний на дальній.

Поклав. Взяв інший.

— Важчий. Точніший. Віддача сильніша. — я слухала. — Зброя — це не про силу. Це про контроль.

Він підійшов ближче.

— Ставай.

Я стала перед мішенню.

— Ставай в стійку. Я надіюсь, що хоч цьому він тебе навчив. Ноги ширше трішки. Центр ваги вниз. 

Його руки обережно поправили мою стійку. Моє серце билося швидко.

— Дихання рівне. Видих — перед пострілом.

Я взяла пістолет. Він став позаду. Не торкаючись, але близько.

— Не бійся звуку. — я чула лише його голос. Перед собою я бачила його очі, його вираз обличчя. Але я змінила увагу на зброю.

Перший постріл розрізав повітря. Я здригнулась.

— Ще. — тихий, але гучний наказовий голос.

Другий. Третій.

— Ти занадто думаєш, — сказав він тихо. — Тут або ти, або вони.

Я опустила зброю.

— А якщо я не хочу “або”?

Він подивився на мене серйозно.

— Тоді тебе зламають.

Вітер пройшовся полем. Я знову підняла пістолет. І цього разу постріл був рівнішим. Він кивнув.

— Добре.

Я відчула щось дивне. Не страх. Не захват. А розуміння. Мій старий світ тріщав по швах бо мені почав подобатися новий.  І я вже не була просто дівчиною, яка хоче спокою.