Глава 26. Буть поряд.

Телефон у руці здавався важчим, ніж мав би. Ім’я на екрані світилось холодним білим.

Джексфорд Вільямс.

Вона дивилась на мене. Не панікувала. Не питала вдруге. Просто чекала. Я прийняв виклик.

— Слухаю.

На тому кінці — тиша. Кілька секунд. Лише глухий фоновий шум, ніби вітер або віддалений двигун. Потім низький, рівний голос:

— Вона поруч?

Я подивився на Беллу. Вона вже підвелась зі стільця. Стояла навпроти, напружена, але зібрана.

— Так.

— Постав на гучний.

Я не люблю, коли мені наказують у моєму ж домі. Але зробив. Клацання. Тепер його голос звучав на терасі, змішуючись із шелестом листя.

— Белло.

Вона вдихнула.

— Я тут.

— Ти ціла?

— Так.

Пауза.

— Я чув, що було в клубі. Як ти думаєш, що я думаю з цього приводу, доню?— вона ледь стиснула пальці. 

— Не дуже сподобалось. 

— Яка ти молодець. — він з нею говорив, наче це вона винна в тій ситуації.

— Хто сказав? — спитав я спокійно.

— Не твої люди, — коротко відповів він. — І не її.

Отже, витік з іншого боку. Я відкинувся на спинку крісла, але всередині вже будував схему.

— Слухаю далі.

Його голос став холоднішим.

— Завдання змінилось. Ми більше не в тіні. Нас засвітили.

Белла підняла на мене погляд.

— Що це означає? — тихо запитала вона.

— Це означає, — відповів її батько, — що ти більше не просто донька. Ти точка тиску.

Тиша навколо стала густішою. Навіть фонтан у саду здавався гучнішим.

— Конкретніше, — сказав я.

— Один із контактів зник сьогодні вночі. Перед тим він передав, що твоє ім’я звучало в розмові і її також.

Я відчув, як щелепа стискається.

— Ти впевнений?

— Я не дзвоню о першій ночі без причини.

Теж вірно. Белла повільно сіла назад на стілець.

— Тату… — її голос став тихішим. — Це через мене?

— Це через нас, — твердо сказав він. — Але ти — найпростіший спосіб дістатись до нас. На данный момент. Вони не знають, що ти вже готова до будь якого нападу. Готова ж?

Але відповіді не поступило. Вона мовчала, бо боялась скажати «ні». 

— Я тобі казав, що той виродок не приведе до чогось хорошого. Він більше на неї дивився ніж тренував її. 

— Взагалі чудово…— він важко видихнув. — Кейден…

— Що? — я чув його голос, йому важко, дуже. 

— Допоможи мені. Я не можу хвилюватись за неї, коли вона далеко. Я не знаю чи вона в безпеці чи ні, я не знаю де та що вона робить. Хвилюватись за двох одночасно та вирішувати питання життя дуже важко…

— Звісно, це навіть не обговорюється.

Вітер різко пройшовся по терасі. Її волосся злегка розвіялось.

Я підвівся. Кілька секунд мовчання. Два хижаки мірялися тишею. Белла перевела погляд із мене на телефон.

— Що ви від мене хочете?

— Нічого, — відповів її батько. — Просто слухайся його, доню. Будь ласка. Зараз твоє життя в його руках. Так, тобі це точно не подобається, але поки я не буду знати, що ти можеш дати собі раду, хтось постійно буде з тобою. Він тебе навчить набагато краще ніж я. Та запам'ятай, зараз від тебе залежить ким ти будеш в цьому світі. Ти маєш розуміти, що якщо ти біля нього, мені та твоїм мамі спокійніше. Ізабелло? 

Я не очікував цього. Вона теж.

— Тату…

— Белло, — його голос пом’якшав. — Це не гра. Ті, хто стоїть за цим, не зупиняться на попередженні.

Я втрутився:

— Скільки в нас часу?

— Не знаю. Можливо, дні. Можливо, години. Можливо місяці. Зараз не відомо, що вони хочуть робити. Скоро нам дадуть нову інформації, я тобі повідомлю. 

Чудово.

— Я підніму людей, — сказав я. — Посилю зовнішній контур і перекрию всі виїзди з міста, так буде краще.

— Вони тестують вас, — відповів він. — Вони хочуть подивитись, як ти реагуєш.

Я усміхнувся без радості.

— Нехай дивляться.

Белла дивилась на мене так, ніби вперше бачила мене. Вона не розуміла привід моєї усмішки. 

— Я передам координати останнього сигналу, — сказав її батько. — І ще дещо.

— Що саме?

Пауза.

— Витік стався ближче, ніж ти думаєш.

Зв’язок обірвався. Просто короткий сигнал. Тиша. Ніч знову повернулась, але вже не тепла. Белла повільно видихнула.

— Ближче… це де?

Я дивився на темний сад. На доріжку. На ліхтарі. На ідеальний, захищений простір. І вперше за довгий час мені здалося, що тіней стало більше.

— Це означає, — сказав я тихо, — що хтось із наших говорить.

Вона різко підняла на мене очі.

— Ні.

— Так.

Я підійшов до перил тераси. Подивився вниз, на охоронний периметр. Двоє людей біля воріт. Один патруль уздовж паркану. Все виглядало нормально. Але тепер це нічого не означало.

— Кейден… — вона підійшла ближче. — Ти ж не підозрюєш усіх підряд?

— Саме це я і роблю.

Вона зупинилась поруч.

— І мене теж?

Я повернувся до неї.

— Тебе — ні.

Її очі трохи пом’якшали.

— Чому?

Я дивився прямо.

— Бо якби ти хотіла мене знищити, ти б уже це зробила.

Ледь помітна усмішка. Тільки на секунду. Потім вона знову стала серйозною.

— Що тепер?

Я подивився на небо. Хмар майже не було. Чисте темне полотно.

— Тепер, — сказав я повільно, — ми граємо не по правилам.

Вітер різко пройшовся по терасі.

— Ми знайдемо, хто говорить.

Я дістав телефон і набрав коротке повідомлення.

Зібрати всіх. Перевірка каналів. Без попередження.

Белла дивилась на мене.

— Ти не спатимеш, так?

— Ні.

— Тоді я теж.

Я глянув на неї.

— Ти повинна відпочити.

— Я повинна знати, що відбувається.

В її голосі знову з’явилась та впертість. І я зрозумів — ця ніч буде довгою. Дуже довгою. А десь у темряві, за межами світла ліхтарів, уже почалась інша гра.