Глава 25. Спокій

Ніч завжди була чеснішою за день. Вона не прикрашає. Не робить вигляд, що все нормально. Вона просто накриває місто темним покривалом і залишає тебе наодинці з думками.

Я сидів на терасі, відкривши ноутбук, розклавши документи на темному дерев’яному столі. Лампа над головою давала м’яке тепле світло, яке не різало очі. Далі — темрява саду. Доріжка, що вела до невеликого фонтану, підсвічувалась низькими ліхтарями. Жовтувате світло лягало на гравій, на підстрижену траву, на кущі лаванди, що ледь ворушились від прохолодного вітру. Повітря пахло нічною свіжістю і вологою землею.

— Посиліть зовнішній периметр. І перевірте всі канали зв’язку. Мені потрібен повний звіт до ранку.

Я щойно закінчив розмову. Коротко. Без зайвих слів. Ноутбук світився холодним білим світлом. На екрані — цифри, імена, маршрути. Люди. Проблеми. Ризики.

Я машинально проводив рукою по щелепі, перечитуючи документ вдруге. Але думки були не тут.

Вона зараз у моєму будинку. Не під охороною. Не в шкільному коридорі. А в моєму просторі.

І я досі пам’ятав, як її тіло тремтіло на трасі.  Як вона сказала, що втомилась. Я не мав права прострілювати колесо. Але якби я дав їй поїхати — не пробачив би собі.

Вітер ковзнув по терасі. Листя десь тихо шелестіло. Я повернувся до роботи. Бо робота — це контроль. Контроль — це безпека.

І саме тоді я почув, ледь чутний звук. Скляні розсувні двері, що вели з вітальні на терасу, тихо відкрились. Я не підняв голову одразу. Я знав, хто це.

Її кроки були легкі. Майже нечутні. Але я навчився впізнавати їх. Вона вийшла на терасу. Домашні чорні шорти. Сіре худі, яке виглядало на ній трохи завеликим. Рукави прикривали пальці. Волосся розпущене, трохи хвилясте після душу.

Вона несла дві чашки. Пара піднімалась у холодному повітрі. Вона поставила одну переді мною. Іншу — перед собою. І мовчки сіла на другий стілець. Закинула ногу на ногу. І просто подивилась вперед. На сад. На темну глибину ночі. Кілька секунд ми мовчали.

— Ти не спиш, — сказав я спокійно, закриваючи ноутбук.

— Ти теж, — відповіла вона тихо. Її голос уночі звучав інакше. М’якше.

Я взяв чашку. Тепло одразу пройшло через долоню.

— Зелений, — додала вона та я подивився на неї. — Без цукру.

— Ти запам’ятала.— Вона ледь знизала плечима.— Ти завжди його п’єш, коли працюєш.

Я зробив ковток. Гарячий. Ледь терпкий. Ідеальний. Вітер знову пройшовся по саду. Десь тихо капала вода з фонтану. У будинку було вимкнене світло — тільки ця лампа над нами.

— Не холодно? — запитав я.

— Трохи, — сказала вона, але не рухнулась.

Я зняв сіру кофту і поклав їй на плечі. Вона на секунду затримала на мені погляд.

— Дякую.

Мовчання не було напруженим. Воно було… правильним.

— Про що думаєш? — спитав я. Вона довго дивилась на доріжку, освітлену жовтими ліхтарями.

— Про те, що вночі все виглядає спокійніше. Наче світ на паузі.

— Це ілюзія.

— Я знаю.

Ще ковток чаю.

— Ти працюватимеш всю ніч? — її голос був тихий, але в ньому не було докору.

— Якщо потрібно.

— А якщо не потрібно?

— Тоді все одно.—Я ледь усміхнувся.Вона тихо видихнула.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Наче на тобі весь світ.

Я подивився на неї прямо.

— Я просто не люблю втрачати контроль.— Вона кивнула.

— Я помітила.

Легкий натяк. На трасу.

— Белло… — я почав, але вона перебила.

— Я не злюсь.

Я здивувався.

— Ні?

— Ні. Я розумію, чому ти це зробив.

Її пальці обхопили чашку. Від гарячої пари її обличчя виглядало ще м’якшим.

— Мені страшно, Кейден.

Чесно. Без пафосу. Я відчув, як щось всередині стислось.

— Мені теж.

Вона перевела на мене погляд.

— Тобі?

— Ти думаєш, я не боюсь? — тихо сказав я. — Я боюсь, що одного разу не встигну. Тут завжди життя питання часу, якщо в один момент не встигнеш.

Вона дивилась довго. І вперше за весь день між нами не було боротьби.

Тільки ніч. І два теплих ковтки чаю серед темряви. Вітер став прохолоднішим. Вона трохи підсунулась ближче до столу, але не до мене. І це було правильно — повільно.

— Сад гарний, — сказала вона.

— Ти ще не бачила його вдень.

— Мені подобається саме так. Коли світло тільки на доріжці. Наче вибір — йти чи залишитись.

Я глянув на освітлену стежку.

— І що ти обираєш?

Вона трохи усміхнулась.

— Поки що… залишитись.

Мій телефон завібрував. Звук різко прорізав спокій. Я глянув на екран.

Джексфорд. Батько Белли. Світ знову зрушив із паузи. Я підняв погляд на неї. Вона вже дивилась на мене.

— Хто? — тихо запитала вона.

Я відповів не одразу.

— Твій батько.

Ніч більше не була спокійною. І я прийняв дзвінок.