Глава 24. Рішучий другий постріл

Будинок Кейдена вночі інший.

Вдень він живий — кроки, голоси, телефонні дзвінки, чужа впевненість у стінах.
А вночі — він мовчить. І ця тиша тисне.

Я стояла посеред кімнати, яку мені виділили, і дивилась на відчинене вікно. Штори ледве ворушились від прохолодного повітря. Десь у дворі спрацювала система безпеки — короткий механічний звук, що одразу згас.

Тут усе під контролем. Окрім мене.

Світло лампи залишало теплий овал на підлозі. Решта кімнати тонула в напівтемряві. Я повільно провела пальцями по комоду, по гладкій поверхні дерева. Чужий будинок. Чужі правила. 

Я не плакала. Просто всередині було тихо. Занадто тихо.

Знизу знову піднялись голоси. Глухі, приглушені стінами.
Кейден. Джош. Коли вона вже вгамуються.

Їхні голоси різні.
У Джоша — різкий, прямий.
У Кейдена — низький, важкий, наче перед грозою.

Через мене.

Я повільно видихнула і вийшла з кімнати. Сходи під ногами ледь скрипнули. Світло знизу малювало довгі тіні на стінах. Я зупинилась на мить, дивлячись вниз.

На консолі біля сходів лежали ключі. Маленький металевий блиск у теплій лампі.

Я взяла їх. Холодний метал торкнувся долоні. Рішення приймаються тихо.

Гараж пахнув бензином і чистотою.
Двері піднялись повільно, відкриваючи темну ніч.

Коли я натиснула кнопку розблокування, одна з машин коротко блимнула фарами. Чорна. Низька. Тонована настільки, що вікна здавались суцільною темною поверхнею.

Вона не виглядала як машина для спокійних поїздок.

Я сіла всередину.

Салон — чорна шкіра, мінімалістична панель, підсвітка холодним білим світлом. Двигун ожив глибоким, стриманим ревом.

Я не знала, куди їду.

Просто знала, що не хочу залишатись.

Траса зустріла мене порожнечею. Асфальт темний, майже мокрий на вигляд. Фари розрізали ніч вузьким коридором світла. Ліс по обидва боки стояв щільною чорною стіною.

Вечір був прохолодним. Не холодним — саме прохолодним, як кінець літа або початок осені. Коли повітря вже не тепле, але ще не зимове.

Я їхала швидко. Місто залишилось позаду. Світло ліхтарів зникло. Тільки я, дорога і темрява.

І тоді в дзеркалі з’явились фари. Далеко. Потім ближче. Чорна машина. Тонована. Майже тінь. Вона не намагалась обігнати. Вона просто їхала за мною.

Серце почало битися гучніше. Я прискорилась. І вона — теж.

Ліс здавався живим. Вітер шумів у скронях, хоч вікна були зачинені. Мені здавалося, що я чую власний пульс.

І раптом 

 Постріл.

Звук прорізав ніч, як лезо. Перший — у повітря. Ехо розлетілось між деревами. Другий. В колесо.

Удар. Різкий ривок. Машину занесло. Я вчепилась у кермо, але асфальт ніби зник під колесами. Світло фар перекосилось, темрява закрутилась.

Запах гуми. Короткий скрегіт. І тиша. Тільки тихе потріскування охолоджуючого двигуна.

Я відкрила двері. Холодне повітря одразу огорнуло плечі. Ліс дихав. Десь далеко пройшов вітер. Дорога була майже чорною, лише дві машини — як два світлих острови серед нічної пустоти.

З іншого авто вийшов Кейден.

Повільно. У руках — зброя, але вже опущена.

Він виглядав спокійним. Надто спокійним.

— Ти серйозно? — мій голос був хрипким. Він підійшов ближче. Світло фар підкреслювало різкі тіні на його обличчі.

— Я не дозволю тобі просто зникнути.

— Я не тікаю від тебе. Я тікаю від цього всього.

— Це одне й те саме.— Так, мені подобається його наполегливість та турбота. Але адреналін все ще не покинув мене. Вітер підхопив моє волосся. Я відчула, як холоне шкіра.

— Я хочу нормальне життя, Кейден. Без машин, що стріляють по мені на трасі.

— Ти думаєш, я цього не хочу? — його голос став тихішим, але жорсткішим. — Твої батьки на завданні. Ти — їхня слабкість. Якщо хтось захоче натиснути на них… натиснуть через тебе. Тобі ж буде гірше, мала.

Слова зависли між нами. Темрява стала глибшою.

— Я не хочу бути приманкою, — прошепотіла я.

— А я не хочу тебе втратити.

Це прозвучало майже як зізнання.

Сили повільно покидали мене. Адреналін зник, залишивши лише втому. Руки трохи тремтіли. Я зробила крок назад, але він підійшов ближче.

І раптом обійняв.

Без дозволу.

Міцно.

Його куртка була холодною зовні, але під нею — тепло. Стабільне. Живе. Я притулилась лобом до його грудей і почула, як швидко б’ється його серце.

Він теж боявся.

Не показував. Але боявся.

— Я втомилась… — тихо сказала я. Його руки стали м’якшими.

— Я знаю. Зі мною ти в гарантованій безпеці.

Я не втручалась. Просто стояла посеред траси, посеред темного лісу, під холодним небом — і дозволила собі на секунду не бути сильною.

— Добре, — видихнула я. — Поїдемо.

Він ледь кивнув.

— Твої речі вже їдуть до мого будинку.

— Ти вирішив усе без мене?

— Я вирішив, що ти будеш у безпеці.

Його машина ковзнула по трасі назад. Я дивилась у вікно. Дерева пропливали темними силуетами. Ніч була глибокою, майже оксамитовою.

— Тобі знайти тренера?

— Всенці?
— Ти не будеш займатись з Джошем! — По його репліці було зрозуміло, він його готов хоч зараз вбити.

— З тобою хочу.

—Я тебе почув.— І вже далі він продовжив рух з теплою пісмішкию. Телефон у його руці коротко засвітився.

— Твої батьки вже знають, — сказав він, не відриваючи погляду від дороги. У мене всередині щось стиснулось.

— Хто їм сказав?

— Ніхто з наших.

Це було гірше. Я притулилась до холодного скла.

Темрява за вікном більше не виглядала як свобода.

Вона виглядала як попередження.

І ми їхали туди, де світла більше…
але спокою — ні на грам.