Глава 23. Різний світ.

Коли Кейден привіз мене додому, руки ще тряслися від адреналіну, а серце билося шалено. Він проводив мене до кімнати. Потім він повернувся до інших справ, залишивши мене у відносному спокої.

Я сіла на ліжко, вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїти серце. Але спокій був оманливий. Знизу долинали голоси — гучні, напружені, кожне слово заряджене емоціями. Я впізнала їх одразу. Брейден, Лукас, Джош і… Кейден.

Я притиснула руку до поручня сходів, спускаючись та слухаючи їхній конфлікт.

— Ти не можеш так із нею поводитися! — голос Джоша звучав різко. Його зазвичай спокійний тембр зараз тремтів від злості.

—Як? Тримати все під контролем? Те, чого ти не можеш зробити?— холодно відповідав Кейден.

 — Але вона під моїм контролем! — Джош був червоний від гніву. — Це моя відповідальність!

—Джош, закругляйся. Ти зараз серйозно?

 — Вона не твоя власність, Джош. І вона не для того, щоб ти вирішував, де їй бути, — Кейден крикнув, голос різкий, але в ньому відчувалася залізна рішучість.

Моє серце стискалося від цього конфлікту. Я відчувала, як адреналін, який ще недавно тримав мене у безпеці після клубу, тепер перетворюється на нервову напругу. Мені хотілося втрутитися, сказати щось, заспокоїти їх, але я не могла. Я була лише спостерігачем, маленьким фігуркою у цьому чоловічому протистоянні.

— І що, Джош, ти думаєш, що все буде добре, якщо відпустиш її? — Кейден кричав так, що я здригнулася. — Вона не твоя! І я не можу довіряти тобі її безпеку! Ти паче після цього.
— Ти знову береш усе під контроль, — холодно відповів Джош. — Тобі не треба було навіть її приводити!

Я стояла на сходах, затамувавши подих. Їхня суперечка перетворилася на справжню битву поглядів. Джош виглядав лютим, сповненим рішучості і гніву, а Кейден — холодним, наче лезо, яке готове розрізати будь-що на своєму шляху.

— Ти не розумієш, що відбувається навколо неї, — шипів Кейден. — Вона надто сильна і це знають вороги, але їй треба це показати та проявити в ній силу. А не як деякі, пялитись на її дупу на тренуваннях. Якби ти був відповідальний, цього б не сталось. Бо це ти їм дав завдання її захищати. 

— Та хто знав, що вони хочуть мати якесь відношення до неї.— Далі висловлював свою позицію Джош. 

— Чш-ш-ш. Ти… — Голов Кейдена був занадто тихий та спокійний. — Ти маєш своїх людей і я своїх. Якщо вони так зробили, тобі тим їм мало розказував що буває, коли чіпають не своє.

— Ой, давай зараз ти почнеш говорити чия вона.

— Це немає значення, але рано чи пізно стане чиєюсь.—  Я зрозуміла його контекст. Я рано чи пізно стану його.

 Моє серце стискалося все сильніше. Я знала, що він правий. Він бачив, що відбувається навколо, бачив, як інші чоловіки дивляться на мене, як я можу опинитися у небезпеці. Джош теж правий. Він турбувався, бо вважав, що саме він має відповідати за мою безпеку. Але я все ж таки більше на стороні Кейдена

Я робила вигляд, що нічого не чую, але усі ці слова проймали мене до кісток. Я розуміла, що вони обидва думають про мене по-своєму, але жоден з них не бачив повну картину, не бачив того, що відбувалося у моєму серці.

І тоді, не витримавши, я ступила на останній марш сходів і увійшла в зал.

— Белла… — голос Джоша перетворився на шепіт, але очі були холодні, сповнені люті. Кейден дивився на мене зовсім по-іншому: очі м’які, але все ще насторожені, турботливі.

Я лише кивнула, не сказавши ні слова. Ні про те, що не залишусь тут, ні про те, що збираюся поїхати додому. Мої очі пробігли по їхніх обличчях. Я бачу лють, я бачу обурення, я бачу напруженість — і одночасно бачу турботу і страх.

Вони стояли мовчки, кожен у своєму емоційному стані. Я усвідомила, що зараз — мить влади. Мить, коли я можу зберегти контроль над ситуацією, навіть якщо вони обоє хотіли мене «захистити» своїми методами.

Моя голова обернулася до дверей, я відчула подих прохолодного повітря від вулиці, від реальності за стінами цього дому. І в цей момент я зрозуміла, що залишитися тут неможливо. Я не сказала нічого, але вони обоє знали: я вирушу додому рано чи пізно.