Глава 21 . Її пекло.

Я вже мчав трасою, пальці стислі на кермі, серце билося так, що здавалося, можна почути його звук навіть через двигун. Я подзвонив своєму помічникові, голос звучав холодно, але кожне слово було як удар:

— Nokts 11. Потрібні твої хлопці, вони мають бути на місці. Розумієш? — коротко і різко.

Помічник підтвердив, мені не довелося чекати. Я відчував, що час — наш найгірший ворог. Починаю набирати номер Джоша.

— Джош, вона з тобою?

—Белла? Ні, вона в клубі зі Скайлер. — На фоні я чую жіночий голос.— З моїми, а що? —Захекавсь, бідний, що вже нормально слова не може сказати.

—Якого хріна вона з твоїми, але мені дзвонить Скайлер та каже, що вони в небезпеці.— Мій голос звучить гучніше ніж я очікував.

— Не зрозумів. — довга пауза. 

—Сукин ти син, поки ти стоїш на ручнику та не розумієш, що відбувається, з нею може щось трапитись. 

— Я… мої хлопці… — його голос похитнувся. — Я виїжджаю, зараз буду!

— Добре, на зв'язку. Будемо рухатись, — коротко відповів я і вимкнув дзвінок.

Я натиснув на газ, дві мої машини з озброєними хлопцями приєдналися до колони. Рухалися швидко, точно, кожна хвилина могла коштувати їй життя.

На парковці клубу побачив Джоша, який крокував до нас, при цьому кричав у рацію:

— Чорт, вони не відповідають! Вони молчать!

—Можливо сигналу немає.—Відповідає Лукас.

—В клубі стоять …

—В цьому не стоять глушителі. — Його обличчя було серйозне, губи стиснуті, але очі горіли від страху і не контролюванні ситуації. 

Біля входу стояло близько десяти моїх людей. Деякі змішувалися з відвідувачами клубу, половина пішла за нами в середину клубу, готові прикривати.

І тут я побачив її. Скайлер. Вона стояла неподалік, руки тремтіли, очі повні паніки. Я рвонув до неї:

— Скайлер! Де вона?— голос рвонув із грудей, холодний і гострий, але у ньому відчувалась турбота. Вона кинулася мені на шию, плакала, дрібно, тихо. В мене зараз немає часу на її істерики. — Лукасе, відведи її в автомобіль і будь з нею, — наказав я, голос став холодним командирським. — Перевіримо камери.

Вони пішли, а я повернувся до людей, які стояли біля входу та чекали команди. Всі були напружені, очі блищали від адреналіну. Я показав коротким рухом голови куди нам треба йти. Ми зайшли в кабінет охорони і підключили монітори. Камери показували все. І перше, що я побачив, змусило серце стискатися:

Двоє чоловіків входять у кімнату. Через кілька секунд камери показують, як вони приносять туди Беллу.

 Я одразу впізнав їх. Майк й Майкл. Два брата. Джош їх назначив особистими охоронцями. Вона захищали її від загрози, а зараз вони нею є.

Я глухо зціпив зуби. Серце билося так, що відчувалося у грудях.

— Що це за хрінь? — гарчав я, голос рвався від люті. Звертаюсь до Джоша.— Якого біла Майк й Майкл там забули?!

— Кейд… — Він хотів продовжити намагаючись пояснити, але я не слухав. Зрозумів, він нього толку як з пістолету без патронів.

Нічого не бачу на своєму шляху. Я побіг у напрямку кімнати, де має знаходитись Белла. Серце билося шалено, ноги летіли по коридору, холод і лють змішалися в єдиний потік адреналіну.

Двері були зачинені. Ключ — металевий, замок старий. Треба буде їх змінити. Я дістав пістолет, прицілився і пострілом прострілив замок.

Все було готове. Тепер залишалося знайти її і витягти з цього пекла.