Глава 20 . Закрита кімната.

Я не встигла зрозуміти, куди поділася Скайлер. Щойно ми стояли на виході з тренування, сміялися й жартували, а наступного моменту мене різко підхопили за руки і потягли. Серце билося шалено, а світ навколо розплився. Музика клубу, шум людей — усе віддалилося. Залишилося лише відчуття, що мене ведуть у пастку.

Темрява кімнати зустріла мене густою, майже ощутною стіною. Повітря пахло металом і потом, і перший подих там був ніби ударом по грудях.

Переді мною стояли двоє чоловіків. Мої охоронці від Джоша — ті, кого він мені представляв, але зараз вони були не моїм захистом. Їхні очі холодні, мов лід, а в погляді читалася довго накопичена злість і нетерплячка. Вони голодні.

— Нарешті, Ізабелла Хілл… Так-так-так. Що у нас тут.

Він почав обходити мій стілець та уважно розглядати мене. Чоловік зупинився навпроти мене, пістолет приставив до коліна та почав повільно піднімати його вище і вище. Коліна. Бедра. Живіт. Груди. Та зупинився на серці.

— Ти так гарно танцювала— продовжив він.

 — Ми чекали цього моменту довго.— Промовив один із них, спокійно, але кожне слово різало слух. Перший продовжив піднімати повільніше ніж перший раз. Та зупинився по центру голови. Кожен рух, кожен подих вони контролювали, і я відчула, що мені залишилося лише чекати.— Чому мовчиш, крихітко?

—Чому Хілл? — Вони не зрозуміли мого питання, це було очікувано. 

—Що?

—Чому не Ізабелла Вільямс? Чому Хілл.

—Крихітко. —Я відвертаю голову вліво. Метал пістолету, яким він почав проводити по скроні, поніс за собою хвилю холоду по тіло. — Розумієш, в тобі ні каплі крові Вільямсів.

—Але в першу чергу ти копія лисиці. — Лисиця- моя мама. — Через Джоша ми не могли раніше підійти, — додав другий, хитнувши головою. — А тепер… час настав.

Першого чоловіка руки торкнулися мене, стискаючи плечі, змушуючи стати нерухомо. Відчуття, що мене буквально загнали у кут, змушувало серце стрибати в грудях. Кожна дрібниця — неправильний рух, неправильне слово — могла закінчитися катастрофою.

Він почав йти на мене, я відхожу назад, але перечепилась та сідаю на ліжко. Він нахиляється на мене. Я намагалася зберегти холодний розум, але руки тремтіли, а думки плутались. Я розуміла — будь-яка паніка лише підсилює їхню владу. 

— Ти розумієш, що зараз відбувається? — спитав перший, нахилившись ближче. Його обличчя було похмуре, очі блищали холодним блиском. — Ми можемо все. І ніхто не завадить.

— Завжди знайдеться момент, коли ти беззахисна, — підхопив другий, він повернув мій стілець та, щоб бачити нас. Та сам помістив свою велику дупу на нього. — І ми чекали його довго.

Я не могла повірити, що вони, ті самі охоронці, які колись були моїми захисниками, тепер такою мірою контролюють мене.

Відчуття безвиході тиснуло на груди. Я відчула, як тремтіння рук стає сильнішим, але не дозволила собі крикнути — знала, що це може спровокувати ще більше агресії.

І тоді пролунало.

— Белла в небезпеці! Ви де?!

Голос Джоша по рації вибухнув у кімнаті, немов грім. Мене охопило одночасно полегшення і страх. Вони були настільки близько, але тепер з’явилася можливість, що хтось сильніший прийде на допомогу.

Мої охоронці здригнулися, обмінялися поглядами, перший з них прошепотів:

— Що… що він сказав?

Другий нервово відступив на крок, розгублено дивлячись на мене.

— Джош…здогадався, — бурмотів перший, стискаючи кулаки. Все ще нависаючи над мною.  — Це походу та подружка.

—Я ж казав треба було її теж брати. 

—Навіщо? Якщо тут однозначно цікавіше. — Його руки почали блукати по моєму тіло. Дозволяв собі надто більше, ніж дозволено.

Знову з рації другого пролунав голос Джоша, але він говорив не зрозуміло. Він кинув рацію по праву сторону від ліжка. Джош все ще кричав. 

Перший швидко забрав праву руку від мене, дістав з кишені пістолет та вистрілив в рацію. 

—Завались, заважаєш. — Це було адресовано рації та Джошу. — Майкл, слідкуй, — промовив перший, все ще з холодом у голосі, але з ноткою непевності. — Схоже, Джош не дасть нам завершити те, що почали.

Лежачи, намагаючись вдихнути рівно, відчуваючи, як тремтіння спадає. Мозок ледь працював, але одне було зрозуміло: тепер усе залежить від того, хто прийде першим. Чи взагалі хтось прийде.

Я не бачила цього, але в серці відчувала — момент змін наблизився. І все, що я могла зробити, — стояти, чекати і зберігати контроль, навіть коли руки охоронця не відпускають мене.

В мене була змога забрати в нього пістолет, бо я вже знаю де він находиться. Але наручники на моїх руках мені цього не дозволяли.