Глава 19. Клуб

Адреса вивела мене в клуб Кейдена.

Тут усе було яскравіше. Гучніше. Ніби хтось викрутив повзунок життя на максимум. Неон переливався на мокрому асфальті, вітрини світилися кольорами, які вдень здавалися б вульгарними, а вночі — майже красивими.

Я припаркувалась трохи далі від входу.

Двигун стих, але музика з клубу пробивалась навіть крізь закриті вікна. Бас глухо вдаряв у груди, ще до того, як я вийшла з машини.

Я накинула піджак, перевірила телефон.

Скайлер:
Я вже всередині. Біля бару. Чорне світло, червона неонова смуга над стійкою.

— Просто клуб, — повторила собі. Я вдихнула. Видихнула.

Всередині було жарко. Мене накрило одразу — світлом, запахами алкоголю й парфумів, людськими голосами, які зливалися в суцільний шум. Дим-машини різали повітря білими хвилями, лазери ковзали по стінах і тілах.

Я пробиралась крізь натовп, відчуваючи, як чужі плечі торкаються моїх рук, як хтось сміється над самим вухом, як хтось дивиться занадто довго.

Скайлер я побачила першою.

Вона стояла біля бару, вже з коктейлем, волосся зібране недбало, очі блищать.

— Белла! — вона майже крикнула, щоб перекричати музику, й одразу обійняла мене. — Я боялась, що ти передумаєш.

— Я теж, — усміхнулась я.

Вона подала мені келих.

— Пий. За нормальне життя.

Я зробила ковток. Гірко-солодко. Трохи обпікає.

Ми говорили — ні про що й про все водночас. Про школу, про тренування, про хлопців, які занадто багато про себе думають. Я навіть зловила себе на тому, що сміюсь по-справжньому, а не для вигляду.

Потім музика змінилась.

Ритм став повільнішим, важчим. Світло приглушили, залишивши лише червоні й фіолетові відблиски.

— Танцюємо, — заявила Скайлер і потягнула мене за руку.

На танцполі було тісно.

Тіла рухались майже без простору між ними. Я спочатку відчувала себе скуто, але поступово ритм забрав напругу. М’язи пам’ятали рухи, серце підлаштовувалось під бас.

І саме тоді я відчула це.

Погляд.

Я не одразу зрозуміла, звідки це відчуття. Просто в якийсь момент по спині пробіг холодок, ніби хтось вимірював мене очима.

Я обернулась.

Біля стіни, в тіні, стояли двоє чоловіків. Не танцювали. Не пили. Просто дивились. Занадто спокійно.  Занадто уважно.

Я відвернулась, намагаючись переконати себе, що це параноя.

— Все нормально? — нахилилась до мене Скайлер.

— Так, — збрехала я. — Просто спекотно.

Але відчуття не зникло. Навпаки — посилилось. Я помітила ще одного. Потім ще. Люди, які не вписувались у клубну картинку. Без посмішок. Без метушні. Вони ніби стояли на своїх місцях, як фігури на шахівниці.

— Скай, — я нахилилась ближче, — давай підемо на бар.

— Зараз? — здивувалась вона. — Ми ж тільки…

— Просто хочу води.

Ми рушили, але простір раптом став тіснішим. Хтось зачепив мене плечем. Хтось занадто близько нахилився.

— Перепрошую, — сказав чоловік поруч, але його рука не одразу забралася з моєї талії.

Я різко відступила. Серце билося швидко. Я не була готова зараз побачити на що я спроможна після тренувань з Джошем. Телефон у кишені завібрував. Невідомий номер. Я не взяла. Другий раз. Третій.

— Белло, — Скайлер уже дивилась стурбовано, — Белло! 

вона мене почала гукати? Але ж вона тільки що була біль мене. Я не встигла відповісти. Чиясь рука лягла мені на зап’ястя. Міцно. Без ніжності.

— Дівчино, — голос був спокійний, майже ввічливий. — Нам треба поговорити.

Я підняла очі.

Переді мною стояв чоловік років сорока. Темний костюм, спокійна усмішка, холодні очі.

І я зрозуміла.

Це не клуб.
Це пастка.

— Відпусти, — сказала я рівно.

Він нахилився ближче.

— Тихо, Ізабелло Хілл.

Моє ім’я вдарило сильніше за музику. Чому тільки Хілл? Десь всередині все похололо.

Цей вечір щойно перестав бути моїм.