Глава 18. Важке рішенн…

Ідея з клубом не давала мені спокою весь день.

Скайлер кинула її легко, ніби між іншим, але вона засіла в голові, наче заборонена думка. Я ловила себе на тому, що уявляю музику, світло, натовп — щось живе, гучне, нормальне. Без тренувань, без постійного контролю, без відчуття, що кожен мій крок хтось фіксує.

— Поїхали сьогодні, — сказала вона знову після уроків, коли ми виходили зі школи. — Просто ми. Танці, коктейлі, трохи шуму. 

Я тоді знизала плечима.

— Я не знаю. Подивимось.

Вона примружилась, уважно мене оглядаючи.

— Ти занадто часто кажеш «не знаю», Белло. Раніше ти була простішою.

Я хотіла відповісти, що раніше я багато чого не знала. Але промовчала.

Після тренування, коли я вже перевдягалась і відчувала приємну втому в м’язах, Скайлер знову з’явилась поруч, сперлась спиною на шафку.

— Я серйозно. Я скину адресу. Навіть якщо передумаєш — нехай буде.

Телефон дзенькнув майже одразу.

Я глянула на екран — і чомусь не закрила повідомлення.

У домі Джоша повітря було важким.

Я відчула це ще з порога — ніби щось зависло між стінами. Світло було приглушене, телевізор вимкнений, тільки ноутбук на кухонному столі світився холодним синім екраном.

Джош сидів, нахилившись вперед. Його лікті впирались у стіл, пальці швидко бігали по клавіатурі. Телефон лежав поряд і раз у раз вібрував.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Привіт, — відгукнувся він, але не підняв очей.

Я зняла куртку, повісила її, пройшла далі. Його напруження відчувалось фізично.

— Щось трапилось? — обережно спитала я.

— Робочі питання, — відповів різко. — Нічого, з чим тобі варто морочити голову.

Це «тобі» прозвучало дивно. Ніби він відгороджувався. Ніби я якесь тупе дівчисько.

— Я не дитина, — тихо сказала я.

Він підняв голову. Подивився на мене уважно, майже оцінюючи.

— Я знаю, — відповів він після паузи. — І саме це інколи ускладнює ситуацію.

Мені це не сподобалось.
Тон. Погляд. Напруга.

Я зітхнула.

— Джош… я хотіла сказати. Я сьогодні ввечері поїду в клуб. Зі Скайлер.

Він відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях.

— Клуб, — повторив повільно, ніби смакуючи слово. — І ти вирішила поставити мене перед фактом.

— Я просто повідомляю, — відповіла я, тримаючи голос рівним. — Не питаю дозволу.

Його губи сіпнулись.

— Сміливо, — кинув він. — Для людини, яка ще не до кінця розуміє, в якому світі живе.

— Я не прошу охорону, — різкіше сказала я. — Я просто хочу трохи нормального вечора.

Кілька секунд він мовчав. Потім фиркнув, явно стримуючи роздратування.

— Роби, що хочеш.
Але будь у полі зору моїх людей. Постійно.

Я дивилась на нього і вперше чітко відчула:
це не турбота.
це контроль.

— Добре, — сказала я й розвернулась.

У своїй кімнаті я видихнула.

Руки трохи тремтіли, коли я відкривала шафу. Я перебирала одяг довше, ніж зазвичай, ніби кожна річ могла щось вирішити.

Зупинилась на темних довгих штанах.
Корсет — з блискітками, підкреслює фігуру.
Легкий піджак, який додавав відчуття захисту. Вечірній образ готовий.

Я дивилась у дзеркало довго.

— Це просто клуб, — прошепотіла собі. — Просто вечір.

Телефон знову завібрував.

Скайлер:
Ти їдеш?

Я усміхнулась.

Я:
Так. Виїжджаю.

У гаражі було прохолодно. Lamborghini чекало, як завжди, бездоганне й мовчазне.

Я сіла за кермо, вдихнула запах шкіри, зачинила двері.

Двигун загуркотів — глибоко, впевнено.

Я ввела адресу, яку скинула Скайлер.

Машина рушила з місця.

І поки місто повільно ковтало мене світлом ліхтарів, я не могла позбутися відчуття, що цей вечір —
не про танці,
не про музику,
і навіть не про свободу.

Це був вечір, який щось запустить.