Глава 17. Не буде спокійно.

Світло від екранів ноутбуків різало очі, на столі — кава, енергетики, хаотично розкидані папери з нотатками. Лукас сидів навпроти, закинувши ногу на ногу, Блейден — трохи збоку, зосереджено стукав по клавіатурі.

— Добре, — озвався Лукас, не відриваючи погляду від монітора. — База стандартна. Документи чисті. Надто чисті.

— Я ж казав, — кинув Блейден. — Такі люди або святі, або дуже добре вміють ховати лайно.

Я стояв, спершися на край столу, схрестивши руки на грудях. Щелепу зводило.

— Копай глибше, — коротко сказав я.

— Уже, — відповів Блейден. — І от тут починається дивина.

Він розвернув ноутбук до нас.

— Джош. Вік, освіта, бізнеси та хобі— усе є. Але знаєш, що дивно? Нам це подали на блюдечку. А ще він ніби з’явився років п’ять тому. До цього — шматки. Не прогалини, а саме шматки. Як погано склеєне відео.

— Ти хочеш сказати… — Лукас повільно випростався.

— Що хтось дуже постарався, — закінчив за нього я. —Не здивований, він гарний хакер. Він вчив лисицю та її людей.

—Кого? — Хлопці дивились на мене як на дурня.

—Мама Ізабелли.

— Мене це все бісить. Я ненавиджу, коли хтось думає, що він розумніший за всіх.—Лукас скривився.

— А мене бісить, — різко сказав я, — що він поряд із Беллою.

На секунду повисла тиша.

— Так, ось ми і дійшли до суті, — тихо промовив Блейден. — Ти йому не довіряєш.

— Я йому не вірю, — виправив я. — І це різні речі.

— Слухай, поки що нічого кримінального. Бізнес легальний, рухи акуратні. Навіть благодійність є. Ну вже занадто чисто.—Лукас потер обличчя долонями.

—Він працює разом з Вільямсами.— Відповів Блейден.

— Це важко назвати, — відрізав я. — Такі люди як Джош, не роблять нічого просто так.

— Може, ти просто ревнуєш? — напівжартома кинув Лукас.

Я повільно підняв на нього погляд.

— Ще слово — і я тебе виставлю за двері.

— Прийняв, — одразу підняв руки Лукас. — Мовчу.

Ми знову поринули в пошук. Година. Друга. Нічого. Надто гладко.

І саме в той момент, коли я подумав, що сьогодні ми нічого не знайдемо, телефон у мене в кишені завібрував.

Скайлер.

Я відповів миттєво.

— Каел, — її голос був збитий, надто швидкий. — У нас проблема.

— Де ви? — різко.

— Ми з Беллою… тут… тут якісь типи. Мені це не подобається.

Я вже не слухав усе до кінця.

— Залишайся з нею. Не клади слухавку.

Я підхопився так різко, що стілець з гуркотом відлетів назад.

— Що сталося? — одночасно спитали хлопці.

— Кейден..

—Скайлер, кажи вже. 

—Я її не бачу

—Кого? — Навіть не хочу думать, що це може бути вона.

—Беллу

—Ви де? 

—Я не пам’ятаю назву клуба, але знаю що він неподалік будинку Джоша і Лукаса.

Цього було достатньо. Мій клуб.

Я рвонув у ліве крило будинку. Код — короткий, звичний. Металеві двері від’їхали вбік майже беззвучно. Сходи вниз — один проліт, другий, третій.

Склад. Просторий, холодний, освітлений рівним білим світлом. Стіни з бетону, полиці ідеально впорядковані. Пістолети, автомати, гвинтівки, ножі, боєприпаси. Тут було все, що може забрати життя — швидко або дуже повільно.

Я не вагався. Взяв три комплекти. Повернувся нагору майже бігом. Хлопці вже стояли, напружені, готові. Я мовчки вручив кожному по два пістолети. Кинув на стіл коробки з магазинами.

— Беремо багато, — сказав я холодно. — І швидко.

— Каел… — почав Лукас.

— Скайлер і Белла в небезпеці, — перебив я. Запала тиша.— Питання є?

— Ні, — коротко відповів Блейден, перевіряючи зброю.

— Тоді поїхали, — сказав я.

І всередині в мене було тільки одне:
ніхто. не. має. права. торкатися. її.