Глава 14. Ревнощі.

Джош написав першим.

Джош:
Коли в тебе закінчуються уроки?

Я глянула на розклад і швидко набрала відповідь.

Ізабелла:
Піду після школи до подруги. Вона поруч живе.
З тренування забереш?

Відповідь прийшла майже одразу.

Джош:
Добре. Напиши, коли закінчиш, і я під’їду

Я ще якийсь час дивилась на екран, а потім сховала телефон у кишеню.  Коли в обідню перерву я побачила з вікна, як машина Джоша виїжджає зі шкільної парковки, всередині з’явилось дивне тепло. Спокій. Наче все так, як має бути.

Після уроків я пішла до Скайлер. Її будинок був буквально за кілька хвилин від школи, і нам все одно разом на вечірнє тренування.

— Ну, заходь, — сказала вона, зачиняючи двері. —
І… — вона примружилась, — тепер ти мені все розкажеш.

— Що саме? — я скинула кросівки й пройшла на кухню.

— Хто такий Джош, — без церемоній сказала вона. —
Бо, Белло, на тебе так дивляться тільки в двох випадках: або ти щось накоїла, або в тебе з’явився хтось серйозний.

Я засміялась і сіла за стіл.

— Він… друг сім’ї, — обережно сказала я. —
  Зараз він допомагає мені з тренуваннями. Мої батьки поїхали та запропонували з ним жити, поки вони не повернуться. Возить, забирає. Слідкує, щоб я була в безпеці.

— Ммм, — протягнула Скайлер, наливаючи чай. —  І просто так він приїжджає за тобою на новій машині?

— Я не казала, що просто так, — знизала я плечима. —  Він старший. Відповідальний. І… нормальний.

— Ага, — вона хитро усміхнулась. —  Нормальний чоловік, який дивиться на тебе так, ніби світ вимикається.

Я відчула, як щоки стають теплішими.

— Не вигадуй.

— Я нічого не вигадую, — засміялась вона. —  Головне, що ти виглядаєш спокійнішою. Це видно.

Ми ще трохи поговорили — про школу, тренування, дурні чутки — і вже ввечері разом пішли до зали.

Тренування було жорстким.  Розминка, удари, відпрацювання техніки. М’язи горіли, але саме це допомагало не думати.

— Знову повільно, Белло, — кинув Кейден, проходячи повз. —
Ти ж не на прогулянці.

— Дякую за турботу, — сухо відповіла я. —
Займайся своїм.

— Моє — виглядати краще за тебе, — посміхнувся він.

— Поки що не дуже виходить.

Він фиркнув та пішов на свою половину поля.

Коли тренування закінчилось, ми зі Скайлер стояли біля виходу.
До нас підійшли Кейден, Лукас і Блейден.

— Ну що, сьогоднішні чемпіони, — пробурчав Лукас, притискаючи руку до поясу.

Скайлер майже одразу опинилась ближче до Лукаса — між ними з’явився новий зв’язок.
Я ж перекинулась кількома фразами з Блейденом, але відчувала — погляд Кейдена буквально пожирав мене.

І саме в цей момент на парковку школи заїхала машина.

Нова BMW. Темно-синя. Глянцева, як ніч після дощу. На моїх губах сама з’явилась усмішка. Не на обличчі Кейдена — ні. Бо це його автомобіль. Бо це не він мене забирає після тренування. 

Машина припаркувалась трохи далі, де стояли кілька хлопців.  Джош вийшов, сперся на капот і сів на нього, легко, ніби це було його звичне місце. На ньому були темні джинси, чорна футболка і легка куртка, розстібнута на грудях.
Руки — впевнені, постава — спокійна.
І погляд. Він дивився на мене. З усмішкою.

— Ого… — протягнув Лукас. — Це за тобою?

— Белло, ти що, водишся з моделями BMW? — додала Скайлер, сміючись. — Я думаю він би просто так не дивився на неї. 

—Ізабелла, він скоро тебе поглядом їсть. — Хай їсть, хотіла я так відповісти Лукасу.

— Цікавий тип, — кинув Кейден з холодною посмішкою. Наче вони не знайомі поза школою. Цікавий такий.

— Закрийтесь, — спокійно сказав Блейден. — Ви виглядаєте як діти.

Я обійняла Скайлер.

— Напишеш, — сказала я тихо.

— Обов’язково, — вона підморгнула.

— Бувайте, — кинула я хлопцям одним словом і вже побігла до парковки.

Джош розкрив руки, і я без роздумів пірнула в обійми.
Теплі. Справжні.

— Як тренування? — спитав він, забираючи в мене сумку.

— Дуже добре, — відповіла я, киваючи й вітаючись з його друзями.

— Не втомилась?

Я похитала головою.

— Ні.

— Добре, — сказав він і глянув на хлопців. — Ми поїдемо, хлопці.

Він попрощався з усіма рукостисканням. Я лише помахала — у відповідь отримала кілька усмішок. Дуже добрі хлопці.

Ми сіли в машину, і коли двері зачинились, світ за вікнами ніби став тихішим. Я зустрілась поглядом з Кейденом. Він помахав головою, На його обличчі читалось. “Це було зайве”. Його руки сжались.

Але мені це груло душу. Я хотіла щоб він бачив, що є хлопці краще нього. Джош сів в машину та ми рушили додому
І цього разу — я точно знала — не сама.