Глава 13. Ти впораєшся.

Ми сиділи в залі. Тиша тут була не порожньою — вона давила, наче знала забагато. Світло ламп лягало м’якими плямами на темну підлогу, і я вперше за весь день дозволила собі не напружувати плечі.

— Ти раніше питала, — тихо почав Джош, — чим я займаюсь.

Я кивнула, не відриваючи погляду від своїх рук.

— Безпека. Прихистки. Логістика. І… мафія. Я теж працюю з твоїм батьком. Як і Кейден, в принципі.

Слово мафія прозвучало спокійно. Занадто спокійно.

— Розкажи мені більше, — сказала я після паузи. — Хто там що робить.

Він зітхнув, ніби прокручував у голові схему, знайому до болю.

— Твій батько… — він ледь усміхнувся, — робить все. Буквально.
Він знає всіх. І його знають усі. Його ім’я — це пропуск. Навіть туди, куди депутатів не пускають.

Я відчула, як всередині щось стиснулось.

— Массимо допомагає чим може, — продовжив Джош. — Переважно фізичною силою. Людьми.  Себастьян — один з твоїх дядьків — займається легальним бізнесом. Ну… майже легальним. Як і твоя мати. Кіліян — комунікації, перевезення зброї, маршрути. Кейден тримає клуби. Формально — клуби Джексфорда. По факту — він управляючий.

Я слухала, і кожне ім’я лягало в голові, як фігура на шаховій дошці.

— Ти маєш дуже розповсюджене прізвище, — сказав він раптом. — Вільямс. Таких багато. Але запам’ятай одне:
Ти — Ізабелла Хілл Вільямс. У кожного в цьому світі є прізвиська, як візитівки. Ти моєш через кровь йти, щоб воно залишилось з тобою. В мене Річард, скорочено фамілія. Люди коли це чують, вже розуміють хто я та чим займаюсь.

Він подивився мені прямо в очі.

— І це має значення.

Я ковтнула.

— Твоя мати мала серйозний титул ще до знайомства з твоїм батьком.
Вона… вигризала собі шлях. Її й досі називають лисиця.І в неї це вийшло. Мої батьки добре її знали. Вона продавала інформацію. Як і зараз. Я навчив її та її людей багатьох речей, хакерством та взломами. Сам уже цим не займаюсь, але контролюю процеси, коли треба. Якщо коротко — Вільямси були її клієнтами.

Він замовк на мить.

— Вона закохалась. Потім підлаштувала свою смерть — бо знала, що справжня небезпека та смерть її вже дихає їй у спину. Повернулась під іншим ім’ям. Начебто лишила тільки прізвище… чесно, вже не пам’ятаю.

У грудях стало важко.

— Вона водила твого батька за ніс. Потім зізналась. А згодом знову зникла. Але вже була одружена. На великому бізнесмені. Ендрю. Твоєму справжньому батькові. —Я стиснула пальці. — Вона малювала для нього. Робила галереї. Він її бив. Вона втратила дитину через нього. Але зараз не про це.

Його голос потемнів. Я відчула, як у голові шумить.

— Вона не могла жити без криміналу. Намагалась втекти, але… Джексфорд її знайшов. Дав знак, що час повертатись. Твої батьки створили організацію «Чорна стріла», — продовжив Джош. — І ти її очолиш. Колись, ти ж спадкоемиця. Бо в Кіліяна, Себастьяна й Массимо немає дітей. Після тебе — або хтось не кровний, або ніхто.

Я різко вдихнула.

— Вона повернулась. Їй допомагав один чоловік. Але їх почали переслідувати. Як виявилось — це був брат Ендрю.

Він гірко всміхнувся.

— Сам Ендрю ненавидів мафію. Зневажав її. А от його брат… кримінальний світ був його домом. Він не знав, що Ендрю так поводився з твоєю матір’ю.

Джош провів рукою по волоссю.

— Джексфорд наполягав, щоб вона не поверталась до Ендрю. Але вона не знала, як ростити дитину без батька.

Він подивився на мене тепліше.

— Як бачиш… ти виросла чудово.

Я вже не стримувала тремтіння.

— Скоріше за все, він усе ж дізнався про мафію. І тоді… викрав тебе. Твої батьки берегли тебе як могли. Але, як бачиш, у долі були інші плани.

Джош замовк. Я сиділа, мов оглушена.  Кожен удар серця — наче хтось забивав у мене нову правду.  Я опустилась на карімат, важко дихаючи.

— Я не знаю, як бути тут… — прошепотіла я. —  Як жити. Які правила.  Як робити вигляд, що все добре перед людьми, які навіть не здогадуються, що я бачила.

Джош присів поруч.

— Я допоможу тобі, — сказав він впевнено. — Ти вже справляєшся краще, ніж думаєш.

Я підняла на нього очі.

— А як ми будемо в школі?..

Я спробувала всміхнутись.

— Може, ти мене десь висадиш, а я пройду пішки?.. Чи на своєму авто

Він засміявся — коротко, різко.

— Навіть не починай, — категорично сказав він. — Ми будемо їздити разом. І мені байдуже, що думають інші.

Він підморгнув.

— Я забиратиму тебе з тренувань. Відвозитиму куди скажеш. Куди треба. Куди захочеш.

Я вперше за довгий час видихнула повністю.

Світ навколо все ще був небезпечним.
Але поруч з ним…
я вже не була в ньому сама.