Глава 11. Що з ним?

Склад жив своїм глухим, металевим диханням. Десь у кутку монотонно гудів генератор, світло ламп різало очі, відкидаючи довгі тіні на бетон. Кров на підлозі вже почала темніти, але ніхто не звертав на це уваги — тут завжди так.

Старші зійшлися остаточно. Вони говорили тихо, майже без емоцій, наче обговорювали не людей, а цифри. Батько стояв у центрі, трохи попереду всіх. Його голос був рівний, холодний, без жодного натяку на те, що ще кілька годин тому я сиділа поруч із ним у машині, не розуміючи, в який світ мене затягує.

— Кількість?
— Три точки входу.
— Хто злив маршрут?

Слова пролітали повз мене. Я стояла осторонь, трохи позаду, тримаючи руки в кишенях худі. Капюшон був натягнутий низько, але я все одно відчувала кожен погляд. Кейден десь попереду — я знала це, відчувала, але не шукала поглядом. Мені було легше не бачити його.

І саме тоді я помітила новий рух. Двері складу відчинилися майже беззвучно. Увійшли люди. Першим я побачила Джоша.

Він ішов спокійно, впевнено, ніби приходив сюди сотні разів. На ньому був темний одяг, без зайвого, без показної агресії. В правій руці він тримав пістолет. Але за ним ішли десятеро озброєних чоловіків. Вони тримали дистанцію, рухалися злагоджено, руки — близько до зброї. Не демонстративно. Професійно.

Джош зупинився поруч із батьком, нахилився й щось сказав йому майже пошепки. Я не почула слів, але побачила, як батько ледь посміхнувся, а потім кивнув.

Джош повільно пішов уздовж ряду старших, вітаючись з кожним. Короткий кивок, рукостискання, погляд в очі. Його люди тим часом розійшлися й стали півколом позаду нас — саме так, щоб перекрити всі можливі рухи. Наші до цього вже зайняли позиції з боків ворогів.

Повітря стало важчим.

Джош підійшов до мене.

— Белло, — тихо, майже по-домашньому. — Подивись на мене.

Я не одразу підняла очі.

— Ти як? — повторив він, уважно вивчаючи моє обличчя.

— Нормально, — сказала я сухо.

— Це не «нормально».

— Я сказала — все окей.

Він не тиснув, але я бачила — він уже щось помітив. Мій голос. Моя напруга. Те, як я тримаю плечі. Він непокоївся за мене.

— Ти тремтиш, — сказав він майже непомітно.

— Холодно, —  І тут голос прорізав повітря.

— Гарна в тебе донька, — сказав бос, хрипко, але з насолодою. — Дуже гарна. І характер є.

Я відчула, як у Джоша напружилась щелепа. Йому ця інформація не дуже сподобалась як і іншим. Постріл. Різкий, глухий, майже оглушливий у закритому просторі.

 Батько вистрілив без жодного попередження. Куля влучила в коліно. Крик розірвав тишу, чоловік впав на бетон, судомно хапаючись за ногу. Массімо навіть не задумався — підійшов і вдарив його в щелепу. Сухо. Жорстко. Той сплюнув кров.

— Дуже… дуже схожа на матір, — прохрипів він, піднімаючи на мене погляд.

У мене похололо всередині.

— Що в тебе на шиї? — раптом спитав Джош. Тихо промовив. Але я почула це так чітко, ніби він крикнув. Я різко підняла руку до капюшона.

— Нічого, — сказала швидко.

— Белла.

Він уже бачив.

— Не зараз, — я зробила крок ближче й прошепотіла: — Прошу. Ніхто не має це бачити.

Я сама не розуміла, чому так тримаюся за це. Чому слухаю Кейдена, навіть коли його поряд немає. Але я знала — якщо батько дізнається як саме це сталося, наслідки будуть гіршими за саму рану.

— Два слова, — сказав Джош.

— Це вони. — Кивнула головою в сторону ворогів, не відворячи погляду він його чорних очей. Я сказала. Коротко. Без деталей. Без емоцій.

Його обличчя змінилося миттєво.

— Ти постраждала, — глухо. — А він був відповідальний.

— Не починай.

—В сенсі не починай, тут кожен віддасть життя щоб на тобі царапини не було. А тут ви з порізом на горлі. 

—Я тебе дуже сильно прошу. — Ми говорили тихо, але таке відчуття що тут були тільки ми двоє.

— Це просто якийсь цирк, а не якийсь… 

— Джош… — я не встигла договорити.

Він уже розвернувся.

Підійшов до батька. Говорив тихо, але я бачила кожен рух. Батько був явно незадоволений. Його погляд став важким, голос — різкішим. Кілька коротких фраз. Пауза.

Довга.

Я обернулася. Кейден стояв трохи осторонь. Обличчя кам’яне. Очі темні.

Я затамувала подих. Батько повільно видихнув. Його плечі трохи опустилися. Він кивнув. Дозвіл. Джош повернувся до мене. За ним одразу стали чотири чоловіки зі зброєю.

— Ти їдеш зі мною, — сказав він спокійно, без вибору. — Додому. Просто зараз.