Глава 10. Ніч і удари

Кейден мовчав уже три дні.

Це було не просто ігнорування — це була тиша з підтекстом. Така, яку відчуваєш навіть тоді, коли телефон лежить екраном донизу. Я ловила себе на тому, що перевіряю месенджер без причини, хоча знала: відповіді не буде.

У третю ніч я здалася.

«Я хочу почати тренування, з тобою. Справжні. Якщо ти не проти, ми ж одна команда», — написала я.

Повідомлення було доставлено.
Прочитано — ні.

Я відклала телефон і довго дивилася в темну стелю. Всередині піднімалося дивне, колюче відчуття. Не образа — швидше усвідомлення, що він вирішив за мене: коли говорити, коли мовчати, коли бути поруч. І це мені не підходило.

У школі все було ще гірше.

Погляди чіплялися, мов гачки. Хтось уважно дивився, хтось відвертався надто різко. Я чула своє ім’я в коридорах частіше, ніж за весь рік.

— Вона стала дивною, — прошепотіли за спиною.
— Ага. Наче вночі не спить, — хтось засміявся.

Я проходила повз, не реагуючи. Усередині все було зібране в щільний вузол. Я більше не могла просто чекати.

Через тиждень я сказала батькові прямо:
— Я хочу тренуватися.

Він дивився на мене довше, ніж зазвичай.
— Ти розумієш, що це означає?

— Так. І саме тому я прошу.

Він не відповів одразу. Лише пізніше, коли мама — Ліліян — мовчки зайшла в кімнату й сіла навпроти, я зрозуміла: рішення буде спільним.

— Нехай, — сказала мама спокійно. — Але без фанатизму. Є в нас один хлопець, який тобі допоможе.

Я кивнула. Вони обоє думали, що контролюють ситуацію. Я — ні.

Мого тренера звали Джош.

Коли я побачила його вперше в залі, мені здалося, що це помилка. Він був із нашої школи. Надто спокійний. Надто впевнений.

— Серйозно? — вирвалося в мене.

Він усміхнувся.
— Ти теж здивувалася. Мені це подобається.

Йому справді подобалося.

Під час тренувань він не намагався командувати, не давив. Він дивився — уважно, оцінюючи, ніби бачив у мені не “дочку когось”, не “дівчину з проблемами”, а потенціал.

— Ти швидка, — сказав він одного разу. — Але думаєш надто багато.

— А ти надто впевнений, — відповіла я.

— Бо я знаю, що ти тут зі мною, — легко кинув він.

І в цій фразі було щось, що змусило мене замовкнути. Мені він почав подобатись. Його впевненість в собі, прямолінійність, сила та жарти. Наші розмови. Він не боявся засудження, говорив прямо та дуже впевнено. Та саме головне, поважав мене. А не як…

Уночі я знову не спала. Тіло гуділо від напруги, думки не давали заснути. Я написала Джошу без довгих пояснень:

«Можеш забрати мене?»

Він приїхав за двадцять хвилин.

— Ти ж знаєш, що мені подобається, коли ти обираєш мене, — сказав він, заводячи машину.

—Джош, їдь вже. — Ми разом посміялись та почали рухатись. Я нічого не відповіла на його “ти обираєш мене”. Але не заперечила.

Зал був майже порожній. Лише світло ламп, запах гуми й металу.

І Кейден. Чудово

Я побачила його одразу. Він стояв біля груші. Напружений. Зосереджений. Абсолютно не готовий побачити мене з ним.

Його погляд зупинився на Джоші. Потім — на мені.

І щось у ньому зламалося.

Він ударив грушу так, що та відлетіла вбік. Потім ще раз. І ще. Удари були різкими, важкими, злісними. Ніби він бив не гуму — ніби вкладав у кожен рух усе, що не сказав.

Я відчувала цей погляд спиною.

Джош — теж.

І йому це подобалося.

Він спеціально стояв ближче до мене. Спокійно поправив мою стійку, нахилившись трохи ближче, ніж потрібно.

— Не напружуй плечі, — тихо сказав він. — Він дивиться, але це не має значення.

— Ти впевнений? — прошепотіла я.

— Абсолютно. Бо ти тут. Не з ним.

Кейден ударив грушу ще раз. Ланцюг скрипнув.

Я не дивилася на нього. Але знала — він бачить кожен рух. Кожну секунду. Це не було ревнощами в класичному сенсі. Це було щось глибше. 

Контроль, який він втрачав. Простір, який більше йому не належав.

Коли тренування закінчилося, повітря було важким. Кейден пройшов повз нас, навіть не глянувши. Але я відчула — це ще не кінець. Це тільки початок гри, в якій я вперше не чекала, а діяла. І цього разу — за власними правилами.