Глава 9. Поле тиші

Поле було неприродно тихим.
Трава шаруділа під ногами, але навіть цей звук здавався надто гучним. Небо повільно темніло, наче спеціально тиснуло зверху.

Кейден ішов попереду. Широка спина, напружені плечі. Я ловила себе на думці, що дивлюся не на місцевість, а на нього — на те, як він рухається, як автоматично оцінює кожен метр.

— Дихай тихіше, — прошепотів він, навіть не обертаючись.

Я стиснула губи й кивнула, хоча він цього не бачив.

По рації пролунав голос батька:
— Контакт можливий. Обережно. Без героїзму.

Кейден скривився.
— Пізно.— Його рука весь час була напів піднята — знак зупинитись у будь-яку секунду. Я ловила кожен рух, кожен подих. Зараз він був не хлопцем зі школи, не тим, хто колись дивився на мене через клас. Зараз він був небезпечним. І саме це лякало й притягувало водночас.

Ми дісталися до напівзруйнованого паркану. Обгорілі балки, чорні стіни, запах гару, який не вивітрився навіть після дощу. Будівля виглядала мертвою, але я знала — саме такі місця найнебезпечніші.

— Ти прикриваєш мене зліва, Якщо почуєш моє ім’я — падаєш, — сказав тихо.

— Я не новачок, — тихо відповіла я.

 — Сумніваюсь. —Він нарешті подивився на мене. 

Ми зайшли всередину. Усередині було холодніше, ніж здавалося зовні. Скло хрустіло під ногами, тіні смикались по стінах.

І тоді — звук.

Кроки.

Я завмерла. Кейден миттєво прикрив мене собою, рука лягла на моє плече, притискаючи до стіни. Його подих був близько, надто близько.

— Тихо, — ледве чутно.

Кроки.
Чіткі.
Людські.

Я побачила силуети — двоє. Один нервово курив, другий щось перевіряв у телефоні.

— Вони не знають, що ми тут, — прошепотіла я.

— Поки що, — відповів він.

Усе сталося швидко. Надто швидко, щоб злякатись по-справжньому. Короткий ривок, приглушений удар, хрип. Я діяла автоматично — як учили.

Через кілька секунд усе скінчилося.

— Чисто, — пролунало по рації.

Я видихнула тільки тоді, коли зрозуміла, що мої руки тремтять.

Кейден обернувся до мене.

— Камінь зліва, — прошепотів він.

Я обійшла, не питаючи.
Батько сказав по дорозі: роби що кажуть, немає часу на пояснення.

Запах ставав сильнішим. Згоріла будівля вже не здавалася просто покинутою — вона ніби чекала на нас. Обгорілі вікна дивилися порожніми очима.

По рації тихо клацнуло.
— Снайпери на позиціях. Руху не видно, — повідомив голос.

Кейден кивнув сам собі.
— Це ніколи не означає «чисто», придурки.

Всередині було темно. Не просто темно — глухо. Тиша тут мала вагу. Кожен крок лунав, як постріл, тому ми рухались повільно, майже ковзаючи.

Моє серце билося нерівно. Я ловила себе на думці, що дивлюся на його спину, як на єдину точку опори в цьому місці.

Раптовий скрип змусив мене різко зупинитись.

Кейден миттєво розвернувся, притиснув мене до стіни, рука лягла на мій бік — занадто близько, але зараз це не мало значення.

— Чисто, — повторив Кейден у рацію. — Можна заходити.

Я стояла, дивлячись на свої руки. Вони не тремтіли. Це налякало більше, ніж якби тремтіли.

— Ти як? — він був поруч, уважний, напружений.

— Нормально. А ти?

— Теж живий.

 —Не новина для мене

Ми пройшли будівлю до кінця. Нічого. Лише сліди того, що тут були недавно — недопалки, свіжі відбитки.

— Нас використали як перевірку, — злісно сказав він. — Хтось хотів подивитись, чи ми прийдемо.

На вулиці було легше дихати. Темрява вже повністю опустилась, і лише фари машин різали ніч.

Коли ми підійшли до авто, я раптом відчула втому. Таку, що хочеться сісти просто на землю.

Кейден відчинив дверцята й зупинив мене рукою.
— Глянь на мене.

Я підняла очі.
— Ти добре впоралась, — сказав серйозно. — Але це не гра. І я не дозволю, щоб ти стала розмінною монетою.

— Я не прошу цього, — тихо відповіла я. — Я просто хочу знати, з ким я в цьому лайні.

Він довго дивився на мене.
— Зі мною, — нарешті сказав. — Поки я дихаю.

Між нами зависла тиша — не незручна, а важка. Та, що змінює щось усередині.

Я сіла в машину, але знала — після цього вечора назад дороги вже не буде.