Глава 7. Я почула його

Субота.
Тиша.
Навіть мами не чути - напевно, десь у справі. Батько ще вчора сказав, що “виїхав у робочих справах”.
Я сиділа за ноутбуком, намагаючись зосередитись, але слова розпливалися перед очима. Екран горів білим світлом, а в голові чорним хаосом.

Скільки можна вдавати, що все нормально?

Я навіть не помітила, як двері тихо відчинились.
- Можна? - спокійний голос змусив мене здригнутися.

Кейден.
Він стояв у дверях, наче це його дім, а не мій.
Чорна кофта, звичний погляд - холодний, але з якоюсь турботою.

- Що ти тут робиш? - сухо.
- Мені треба поговорити з тобою. - Я зітхнула та закрила ноутбук.
- Ти вибрав не найкращий день.

Він не відповів, просто підійшов і сів навпроти.
Довго мовчав, поки я не витримала:
- Ну, давай уже.

Він потер долоні, наче збирався з думками.
-Я прийшов до твого батька… давно. Працювати. У клуб.
- У клуб? - повторила я, майже скептично.
- Так. Спочатку просто як охоронець. Потім у мене почались проблеми  через нього. Але я сам їх розв’язав і нічого не казав Джексфорду. Ми зблизилися, - продовжив він. - Він бачив у мені когось, кому можна довіряти. Почав брати мене на завдання.
- Завдання, - повторила я, дивлячись у вікно. - Звучить як кодове слово для “кривавих історій”.
Він глухо посміхнувся.
- Можливо. Але не всі такі.

Кейден підвів погляд.
- Зараз у мене є свої люди. Я керую чорною стороною клубів твого батька в нашому штаті.
- Тобто… ти на нього працюєш?
- Ні. Ми допомагаємо одне одному. Колеги. Якщо хтось у клубі починає буянити - я з ним потім розбираюсь. Якщо ми говоримо про частину легального бізнесу. 

Я дивилась на нього, не розуміючи, як це вписується у наш шкільний світ - футбол, тренування, жарти.
- І мій батько сказав тобі стежити за мною?
- Дивитися. Не шпигувати. Якщо я бачив тебе на перерві й знав, що ти ціла - цього було достатньо. Цього всього ніхто не знає. Лукас і Брейден, вже і ти. Скайлер не обов’язково це все знати. 

Я і не збиралася нічого говорити. 

Його голос звучав спокійно, але в очах була напруга.
Наче він говорив про щось, що довго носив у собі.

- Я знаю, ти не зобов’язана мені вірити, - тихо сказав він. - Але я не хотів, щоб ти дізналася все отак.

Кейден встав.
Підійшов до дверей.
- Дякую, що почула мене. - сказав просто, без пафосу.

Коли він вийшов, повітря ще довго пахло ним - чоловічими парфумами, бензином і чимось гострим, небезпечним.
Мені хотілося вдихати цей запах без кінця.

Я сиділа мовчки, дивлячись на темний екран ноутбука.
Що це все означає? У що я влізла?

Ці вихідні я провела не в тиші - у власних думках, які не давали мені спокою.