Глава 7. Я почула його

Субота.
Тиша. Навіть мами не чути — напевно, десь по справам. Батько ще вчора сказав, що “виїхав у робочих справах”.  Я сиділа за ноутбуком, намагаючись зосередитись, але слова розпливалися перед очима. Екран горів білим світлом, а в голові чорним хаосом. Скільки можна вдавати, що все нормально?

Я навіть не помітила, як двері тихо відчинились.
— Можна? — спокійний голос змусив мене здригнутися.

Кейден.
Він стояв у дверях, наче це його дім, а не мій. Чорна кофта, звичний погляд — холодний, але з якоюсь турботою.

— Що ти тут робиш? — сухо.
— Мені треба поговорити з тобою. — Я зітхнула та закрила ноутбук.
— Ти вибрав не найкращий день.

Він не відповів, просто підійшов і сів навпроти. Довго мовчав, поки я не витримала:
— Ну, давай уже.

Він потер долоні, наче збирався з думками.
—Я прийшов до твого батька… давно. Працювати. У клуб.
— У клуб? — повторила я, майже скептично.
— Так. Спочатку просто як охоронець. Потім у мене почались проблеми  через нього. Але я сам їх розв’язав і нічого не казав Джексфорду. Ми зблизилися, — продовжив він. — Він бачив у мені когось, кому можна довіряти. Почав брати мене на завдання.
—Завдання, — повторила я, дивлячись у вікно. — Звучить як кодове слово для “кривавих історій”.
Він глухо посміхнувся.
— Можливо. Але не всі такі.— Кейден підвів погляд. — Зараз у мене є свої люди. Я керую чорною стороною клубів твого батька в нашому штаті.
— Тобто… ти на нього працюєш?
— Ні. Ми допомагаємо одне одному. Колеги. Якщо хтось у клубі починає буянити — я з ним потім розбираюсь. Якщо ми говоримо про частину легального бізнесу. 

Я дивилась на нього, не розуміючи, як це вписується у наш шкільний світ - футбол, тренування, жарти.
— І мій батько сказав тобі стежити за мною?
— Дивитися. Не шпигувати. Якщо я бачив тебе на перерві й знав, що ти ціла — цього було достатньо. Цього всього ніхто не знає. Лукас і Брейден, вже і ти. Скайлер не обов’язково це все знати. 

Я і не збиралася нічого говорити. 

Його голос звучав спокійно, але в очах була напруга. Наче він говорив про щось, що довго носив у собі.

— Я знаю, ти не зобов’язана мені вірити, — тихо сказав він. — Але я не хотів, щоб ти дізналася все отак.

Кейден встав. Підійшов до дверей.
-— Дякую, що почула мене. — сказав просто, без пафосу.

Коли він вийшов, повітря ще довго пахло ним — чоловічими парфумами, бензином і чимось гострим, небезпечним. Мені хотілося вдихати цей запах без кінця.

Я сиділа мовчки, дивлячись на темний екран ноутбука.
Що це все означає? У що я влізла?

Ці вихідні я провела не в тиші — у власних думках, які не давали мені спокою.