Глава 6. Повернення

Дорога до школи була як у тумані. Пальці на кермі стискали шкіру настільки сильно, що аж побіліли.
Мотор лагідно гудів, а в салоні грала стара пісня з плейлиста Скайлер. Колись я її любила, а зараз вона лише дратувала. Від дзеркала мене дивилась інша я — втомлена, очі червоні, на щоках — тонкий шар тонального, щоб сховати те, що не сховаєш.

Біля школи було гамірно, як завжди. Машини, крики, запах кави і парфумів. Я припаркувалась на своєму місці, вийшла й зробила глибокий вдих.
— Ти можеш це зробити, -—прошепотіла собі.

У коридорах на мене дивились. Деякі  з цікавістю, інші  з якоюсь неприємною усмішкою.
Я чула уривки:
— Кажуть, вона поїхала з якимось хлопцем...
— Та ні, просто зникла, навіть тренер не знав...

Я лиш посміхнулася. Якщо б вони знали правду, навряд чи так би шепотілись.

Скайлер помітила мене першою.
— Белла! Нарешті! Я думала, тебе з’їли.
— Не цього разу, — усміхаюсь, хоч голос трохи тремтить.
— Ти нормально?
— Так, просто... так

Кейден стояв біля свого шафки. Погляд — гострий, але достатній, щоб я відчула, як щось у грудях стиснулось.
Я відвернулась і зробила вигляд, що нічого не сталось.

***

Тренування після уроків почалось із Ліз.
— Ну що, королева зникнення повернулась? — кинула вона.
— Так. І, здається, я вже капітан, — відповіла я спокійно, навіть не глянувши в її бік.
Дівчата приглушено засміялись. Ліз лише фиркнула, але замовкла.

Так, тепер я капітан команди. У Ліз був якийсь конфлікт з хлопцем із команди Кейдена, тому її понизили. Я танцювала так, наче викидала з себе все — страх, біль, лють. Коли тренування закінчилось, я взяла пляшку з водою й попрямувала до виходу.

— Белла, почекай.— Голос Кейдена. Я зупинилась, але не обернулась. Він підійшов ближче, його рука лягла на мою. Тепла, сильна. Я повільно розвернулась.

—Що тобі треба? 
— Побачити, що ти жива.
— Бачиш. — Я зробила крок назад. — Тепер можеш спати спокійно.
— Я не сплю спокійно вже після того, як побачив тебе у Ендрю..
— Проблеми зі совістю?— Він зітхнув.
— Я не очікую, що так станеться. Просто хочу поговорити. Без всього цього.
—Ти думаєш, що це можливо? — прошепотіла я.
— Думаю, що маю спробувати.— Я подивилась йому прямо в очі.
— Може, наступного разу, коли буде нагода.
— Я дочекаюсь.

Я пройшла повз нього. Його пальці ще кілька секунд тримали край мого рукава, потім повільно відпустили.

 Цього разу я не тікала. Я просто вибрала мовчання. Бо іноді мовчання — це єдина зброя, яка лишилась.