Глава 4. Не те, що я хотіла побачити.

Я не знаю, про що ми тоді говорили. Усе те життя, що минуло в нього на очах — суцільна тінь. За весь час його "виховання" він вдарив мене, мабуть, разів п’ятнадцять… я вже й не рахувала. Казав, що мститься за маму..

Мою втому не передати словами. Скрутилась в позу эмбриона в кутку кімнаті. В ній було сиро та холодно. Мій сон перервав різкий гуркіт.  Двері в мою кімнату впали, наче картонні — їх просто вибили. Пил здійнявся, у повітрі запахло деревом і порохом. Я втиснулась у кут, намагаючись стати невидимою.

У дверному проході стояло четверо. Приблизно одного зросту, у всіх — пістолети напоготові. Серце шалено билося, а мозок не встигав зрозуміти.  Кінець?

— Це вона? — почувся знайомий голос. Я підвела очі. Не могла повірити. Кейден. Він стояв поруч із… моїм батьком.

— Ізабель, — промовив він і, не вагаючись, кинув зброю. Підійшов до мене, зняв кайданки, обережно торкнувся зап’ясть, оглянув.

Я мовчала. Не відчувала нічого. Лише погляд  на батькову руку, в крові, з пістолетом.

— Де Ендрю? — холодно спитав батько. Я лише похитала головою. Не знаю. Не хочу знати. Мене підняли на ноги. Кейден дивився на мене так, що я відчула, він зараз готовий вбити. І не мене.

Масімо без слів підхопив мене під лікоть і вивів надвір. Повітря било в обличчя холодом і димом. На подвір’ї стояли інші. Хтось із них охнув, коли мене побачив. Так, крові було не багато, але картина все одно жахала. Масімо відчинив дверцята чорного авто й посадив мене всередину. Потім вийшов.

Я побачила, як кілька людей винесли когось із будинку. Ендрю.

У машину сів батько. Ми рушили. Мовчки. Лише звук мотора й відлуння пострілів десь позаду.