Глава 3. Вона зникла…

Вечірка кипіла. Музика била в груди, миготіли кольорові вогні, десь на кухні кричали щось про тост за перемогу.
Я стояв біля барної стійки, ковтаючи крижану колу й намагаючись не звертати уваги на чергову драму між чарлідерками.

Поки не побачив її.

Ізабелла стояла біля вікна — у чорній атласній сорочці, що під світлом виглядала як шовк. Вона сміялася. Поруч — якийсь тип, здається, новенький у команді. Джейк? Ні, наче Томас. Неважливо. Він торкнувся її руки, і вона не відсмикнула. Навпаки — дозволила.

Я відчув, як у грудях щось стиснулося. Я хочу вивернути йому руки, вже бачу як кожна його кісточка ліміється.
Вона не моя. Але, чорт забирай, як же я хотів, щоб була.

— Кейден, — зашипіла позаду Ліз і взяла мене за руку.
— Відпусти, — коротко сказав я. Вони кудись ідуть, я намагаюся не впустити із поля зору.
— Ти ж не підеш за нею, правда? — у її голосі змішалися ревнощі й фальшива усмішка.

Я просто подивився на неї так, що вона одразу відпустила.
Поки я розвернувся — Ізабелла й той тип уже зникли.

Минуло десять хвилин. Я обійшов майже всі кімнати. Кухня, тераса, верхні поверхи — ніде.
Всюди люди, сміх, алкоголь, пісні, і тільки її — нема.

Я виходжу надвір, вдихаю холодне повітря й бачу, як той хлопець виходить з дому сам. Без неї.
Мить. Серце провалюється.

— Де Белла? — кричу, але він лише махає рукою, сідає в авто й зникає у темряві.

Наступного дня — її немає ні в школі, ні на тренуванні. Вона зникла…
Я стою біля роздягальні, дивлюся в порожнє місце, де вона зазвичай сміялася з Скайлер.

— Кейден! — підбігає Скайлер, перелякана, волосся розпатлане. — Ти бачив Беллу? Вона не відповідає ні мені, ні батькам!

— Ні, — кажу коротко. — Востаннє бачив її вчора на вечірці.

— І все? — її голос тремтить.

Я киваю. Потім підходять Брейден і Лукас.

Телефон дзвонить.
На екрані — номер, який я не бачив рік. Але до болі знайоме.
Джексфорд Вільямс.

Мене пробиває холодний піт. Якщо він дзвонить — значить, це не просто зникнення. 

— Де ти, Кейден? — його голос глухий, як удар.
— На стадіоні, — відповідаю чесно.

— Не рухайся.

Через дві хвилини на парковку влітають два чорних “крузери”.
Лукас одразу хапає Скайлер за плече.
— Іди звідси, — каже він тихо. — Це не для тебе.

Двері машин відчиняються одночасно.
Звідти виходять чотири чоловіки.

Джексфорд. Массімо. Себастьян. Кіліян.
Усі в чорних спортивних костюмах, погляди — як леза.Джексфорд підходить майже впритул.
— Де моя донька?

Я дивлюся йому просто в очі.
— Зникла. Учора на вечірці. Була з якимось типом. Ми шукали її, але ніде немає. І пробивали і по камерам. Нічого.

Він стискає щелепу.
— Ім’я.

— Томас Беннет, здається.

Массімо вже дістає телефон, говорить із кимось коротко:
— Адресу знайшли.

Джексфорд кидає на мене погляд:
— Їдем!.

Ми летимо містом. Швидкість — під двісті.
Світлофар миготить, серце калатає.
Я відчуваю, як холод металу під худі давить у бік — пістолет. Завжди зі мною.

“Тільки б встигнути. Тільки б вона була жива.”

Перед нами зупиняється дім.
Величезний, темний, занедбаний.

Я виймаю зброю, перевіряю магазин, клацаю затвор.
— Не геройствуй, Кейден, — бурмоче Себастьян.
— Не обіцяю, — відповідаю й першим заходжу в дім.

Повітря стоїть важке, запах пилу й бензину.
І десь там, у темряві, я чую тихий звук — кроки.