Глава 2. Гра після гри

Стадіон гудів так, ніби ціле місто вирішило прокинутися одночасно. Прожектори били по очах, гімн лунав десь позаду, а я відчуваю, як серце стукає в ритмі барабанів — швидко, нерівно, до болю.
Ми тільки що закінчили фінальний виступ. Команда виграла. Поле вибухнуло — хлопці кричали, підкидали м’яча, чарлідери обіймалися. І навіть Ліз, наша “ідеальна капітанша”, вперше за вечір виглядала щасливою.

Я витерла піт з чола, притримуючи хвіст волосся. В повітрі стояв запах трави, бензину й перемоги.

—Боже, це було круто! —Скайлар підскочила до мене, вся червона. —Ми просто розірвали цей стадіон!
—Схоже, хлопці теж, — посміхнулась я, глянувши на поле.

Він стояв там — Кейден. У чорній формі, рукави трохи закочені, шолом у руці. Його волосся було злегка вологим, а погляд — той самий, від якого я втратила ритм.
Коли наші очі зустрілися, він усміхнувся краєм губ. І цього вистачило, щоб у грудях щось легенько стиснулося. Я теж відповілаа посмішкою.

Я вийшла на парковку, витягаючи з сумки телефон. Ноги боліли, і вся енергія гри зникла разом із музикою.
Скайлар стояла біля машини, обіймаючи Лукаса. Він тримав її за талію так, наче світ міг зникнути будь-якої секунди.

— Скай, — я підійшла ближче, — коли ми їдемо?
— Ем, ми якраз… їдемо на вечірку! — вона кинула короткий погляд на Лукаса, і той тільки кивнув. — Ти з нами?
— Не думаю. Я краще поїду додому.
— Як хочеш. — Лукас посміхнувся. — Але якщо передумаєш - вечірка у нас.

Я вже збиралась відповісти, коли за спиною почувся глибокий, спокійний голос:

— Я можу відвезти.

Я обернулась. Кейден стояв зовсім близько - у темних джинсах, футболці й чорній куртці, що пасувала йому ідеально. У світлі ліхтарів його очі здавалися темно-зеленими.

— Не треба, я доберусь, — сказала я, трохи невпевнено.

—Сама?  він підняв брову. — На парковці, де половина машин уже поїхала?

—Я…
—Сідай. —він відчинив дверцята свого авто  чорного BMW, що блиснув, ніби щойно з реклами.

Я кинула короткий погляд на Скайлар  та посміхнулася з натяком.

— Довірся, Бел. Він не кусається. Поки.

Я зітхнула й сіла. У дзеркалі заднього виду я помітила, як Ліз стоїть неподалік, і її очі буквально свердлять мене. Вона бачила, з ким я поїхала. І їй це не сподобалося.

Ми виїхали зі шкільного паркінгу. В салоні грала тиха музика - щось старе, джазове, зовсім не схоже на те, що слухали наші одноклассники.

— Ти не любиш вечірки? — спитав він, не відриваючи погляду від дороги.
— Люблю, але сьогодні — не мій день.
—Ти виглядала, ніби могла б очолити парад переможців.
— Це просто добре світло, — пожартувала я.
Він коротко посміхнувся, і від цього в машині стало ще тихіше.

Коли ми під’їхали до мого дому, він заглушив двигун, але не вийшов.

— Якщо передумаєш, — сказав спокійно, — через годину я заїду. Якщо не вийдеш — просто поїду.
—Хмм, звучить як ультиматум.
— Як виклик.— він глянув прямо мені в очі. — Ти ж любиш виклики?
— Можливо, — відповіла я, намагаючись не усміхнутись.

Дім зустрів мене тишею. Просторий, білий, із мармуровими сходами, темним деревом і запахом кави, який залишився зранку.
Старовинні люстри, великі дзеркала — усе виглядало, як у старих фільмах. Десь унизу миготіли вогні з басейну, за вікнами — ідеально підстрижений сад.

Я піднялась до себе в кімнату, кинула сумку на ліжко.
“Через годину” —  згадала його голос.

Мені, звісно, не треба було йти. Але я все одно підійшла до дзеркала.
Чорна атласна сорочка, білий топ, джинси. Волосся — недбало розпущене.
Чорні окуляри — останній штрих.

Коли я спустилася у вітальню, десь з вулиці долинув звук мотора. Глухий, потужний. BMW.
Він приїхав…

— Ти все-таки вийшла, — промовив Кейден, коли я сіла поруч.
—Ти все-таки приїхав, — відповіла я.
— Ми обоє передбачувані.

Дорога минула швидко. Музика грала тихо, але якось зближувала. Я ловлю його погляд у відображенні скла, і в мені народжувалось відчуття, ніби я рухаюсь кудись, куди давно мала потрапити.

Будинок біля річки був наповнений гулом голосів, музикою, сміхом.
Світло миготіло, пахло димом і шампанським.

Скайлар танцювала з Лукасом, Брейден кричав щось про перемогу, а Ліз сиділа на дивані, дивлячись на мене так, ніби оцінювала.

— О, диво, ти прийшла, — сказала вона з фальшивою усмішкою. — Може, пограємо в “правду чи дію”? Як у старі добрі часи.

Я похилила голову, усміхнулась і спокійно відповіла:

— Якщо хочеш програти вдруге — я не проти.

Скайлар захихотіла, а Ліз скривилась, але взяла пляшку.

— Добре. Почнемо.

Пляшка закрутилася. Світло миготіло, музика стала гучнішою, і в якийсь момент вона зупинилася просто на мені.

—Правда чи дія, Белла? — запитала Ліз, з блиском у очах.

— Правда, — відповіла я спокійно.

— Є тут хтось, хто тобі подобається? — вона сказала це так, наче вже знала відповідь.

На кілька секунд усі притихли. Хлопці переглянулися, хтось навіть свиснув. Я відчула, як на мені зупинився чийсь погляд — важкий, уважний.
Кейден дивився просто на мене.

Я зробила вигляд, що не помічаю його, і перевела погляд на хлопця, який сидів навпроти - високий, темноволосий, зовсім мені незнайомий.
Усміхнулася, нахилила голову й впевнено відповіла:

— Так.

Кімната вибухнула сміхом і вигуками:

— Хтооо?
— Ну давай, скажи!

Я тільки знизала плечима, взяла келих і відпила ковток.

— Дехто й так знає, — промовила я, злегка посміхаючись дивлюсь та того самого незнайомця.

Кейден не відводив погляду. Його губи ледь помітно смикнулися, ніби він усе зрозумів - і все одно нічого не сказав.

“Хай думають, що я закохана в когось іншого. Це навіть краще. Так легше ховати справжнє”, - подумала я, спостерігаючи, як пляшка знову почала обертатися.