Глава 1. Пробудження.

Я прокинулася в темряві, відчуваючи холод бетонних стін під спиною. Руки машинально шукали опору, очі звикали до слабкого світла. Мій пульс прискорився, але страху майже не було — просто настороженість.

— Добре, що ти прокинулася, — промовив тихий чоловічий голос. Грізний і владний, він заповнював кімнату навіть без криків.

Я повільно повернула голову. У кутку стояв чоловік, його постать велика, рухи обережні, але спокійні.

— Хто ти? — запитала я, спокійно, навіть трохи іронічно, не відводячи погляду.

— Я твій батько, — відповів він тихо, кожне слово важке, як наказ. Я моргнула, не знаючи, що й думати.

—Ти серйозно?!— промовила я, намагаючись оцінити ситуацію. — Мені здається, ти помилився. Я живу з мамою і татом та добре пам’ятаю як вони виглядають.

Він зробив крок уперед, тінь на стіні відображала його масивну постать.

—Я знаю, ти ще не розумієш, чому ти тут, — грізно сказав він. — Але скоро дізнаєшся.

Я відкинула думки про страх і спостерігала за ним, наче за цікавою головоломкою. Його постава, його погляд — усе кричало про силу, але я не відчувала потреби підкорятися. Він ще раз окинув мене поглядом і нарешті сів на край стільця, мовлячи:

—Твої батьки приховали від тебе багато речей, Ізабелла. І скоро ти зрозумієш, що світ, у якому ти жила — лише маска.

Я слухала його, серце трохи прискорилося, але всередині залишалася спокійною. Іронія, холоднокровність, бойовий стрижень — усе це робило мене непередбачуваною.

— Маска, кажеш? — тихо промовила я, злегка посміхаючись. — Слухай, гарний розіграш. Правда. Але відпусти мене.

—Ні. я тебе не відпущу. Як Ліліян, твоя мама, 18 років назад, коли покинула мене.

—Чувак. Як тебе там, Ендрю. — Ковтнувши ком в горлі, я продовжила. —Так от, Ендрю. Якщо ти страждаєш на голову то йди в псіхушку. 

Він достав пістолет. А тут вже мені не смішно. Я знаю що з марка, який калібр в цього пістолета та вмію стріляти. Цьому мене навчив батько. Та я розумію які наслідки він може понести за собою. 

—Мафія. Чула про таке? — Він підходить ближче та махає пістолетом в різні сторони. — Це твоя сім’я. Не тільки вона, а ще й твоє оточення. Я сам не вірив в це. Жив з твоєю мамою гарне життя. Але вона мені не говорила, що вона бос мафії. Та й не тільки мафії, вона була дуже небезпечною жінкою, яку боялись всі. Всі. — Останнє він промовив так, наче це був його останнє повітря.

Флешбек: Два тижні тому

Ранок розпочався звично. Я прокинулася від променів сонця, що пробивалися крізь великі штори, і від звуків пташок у саду. Мій Lamborghini Urus чекав на подвір’ї школи. Можливо, це виглядало трохи показово, але я не звертала на це уваги — машина була для мене способом відчувати свободу. Зібравшись, я рушила до школи.

— Белла! — крикнула Скайлар, махаючи мені з іншого кінця двору школи. — Поспішай, ми спізнюємося!

— Ще хвилину! — крикнула я, заводячи двигун, посміхаючись. — Ти ж знаєш, я завжди встигаю.

Школа зустріла мене запахом кави, плакатами «Go Tigers!» і гомоном коридорів. Мені подобалося це все: уроки, сміх однокласників, кавові стаканчики в руках хлопців і дівчат, нескінченні розмови про нічні серіали й плани на вечір.

Після уроків я приїхала додому. Мій будинок — величезний особняк у стилі old money, з мармуровими підлогами, колонами, величезними вікнами, басейном і доглянутим садом. Усе ідеально — чистота, порядок, спокій. Тут я відчувала себе вдома.

Ввечері я вирушила на тренування знову до школи. На футбольному полі вже гуділи хлопці, а черлідери розкручували килимки, готуючись до стрибків і піруетів. Тобто ми. 

Там стояли вони — Кейден, Брейден і Лукас. Кейден відразу привернув мою увагу — капітан команди, харизматичний і впевнений кареглазый брюнет.

— Белла! — крикнула Скайлар, тягнучи мене на розминку.

Ми почали тренування, повторюючи комбінації. Мені подобалося працювати разом із командою, але думки самі поверталися до Кейдена. Його погляди, легкі усмішки, кожен рух  і я зловила себе на тому, що просто спостерігаю за ним.

Після тренування настав конфлікт на парковці школи із Ліз, нинішньою капітаном, яка “забрала” моє звання:

—Ти думаєш, що можеш забрати моє місце? —холодно промовила вона. Сміючись, вона додала. —Навіть не дивись в їх сторону. Кейден буде моїм, можна вже рахувати, що він мій.

Я зробила крок уперед, спокійно, холоднокровно:

— Я не забираю нічого, Ліз. Просто роблю свою роботу. Мені не треба твоєї позиції, щоб бути кращою. Забирай собі кого хочеш, мені начхати. 

Я повернулася до машини, заводячи двигун. Кому я брешу, мені не начхати. Повертаюсь праворуч і бачу як Кейден йде до своєї автівки. Наші погляди зустрілись. 

Можливо якби йому було байдуже на мене, він би не дивився в мою сторону, правильно? Правильно, а можливо і ні. 

Я посміхнулася і рушила додому, не знаючи, що світ може бути набагато складнішим, ніж будь-який урок чи тренування.

“У мене є все: дім, друзі, мрії. І все здається таким звичайним…