Фінал

«Клер,

Погані новини. З рекетом, виявляється, не покінчено. Сьогодні нам повідомили, що є підозра закладання вибухівки в громадському місті, цілодобовий мол «Камден». Операція розпочинається об одинадцятій вечора. Мене  також направили з групою розвідки. Я залишаю тобі тисячу зелених, на перший час тобі вистачить. Хоча б на дорогу, бо чомусь відчуваю, що в Лондоні ти не залишишся. Вибач, якщо щось не так. Хай щастить, і може ще коли-небудь здибаємось у цьому ураганному світі.

                         М.»

Ось значить як. Неодмінно зустрінемося, Метью. Одного я тебе не залишу.

Хелен також не було вдома, не дивно, у кожної законослухняної громадянки є справи у білий день! Робота, на приклад...

Всі працюють, заклопотані в щоденних домашніх і професійних турботах. Мої ровесники безтурботно вештаються по вулицях в перервах між заняттями, а я сиджу у чужому будинку над листом від агента національної служби, з якими ми обоє рятували власні життя будучи за крок до загибелі від пулі.

Парадоксально: живеш вісімнадцять років за звичним тобі «розкладом», здається і опора якась є , і надія. І раптом , один вечір розбиває все. Глорію з Мелом взяли , всі знайомі теж з ними, або ж під пильним  прицілом найвищих національних служб. А мене покинуто напризволяще, як колись.

«Ну що ж ти Клер, ти ж отримала бажану свободу, та чому баришся так?»  Всім байдуже на мене і на мою долю, усім чужа я.

Окрім однієї людини. Несподівана зустріч стала знаковою. Згадуючи його безпосередність  та навіть манеру розмови і жестів, чомусь стає в душі тепло.

Мене не лякає невідомість, якщо в цій невідомості буде місце іскристим блакитним очам,ямочкам, що з‘являються на щоках при будь-якому натяку на сором’язливу посмішку і гострим, дотепним жартам.

Так і минули години в будинку за роздумами  , розгляданням інтер’єру та книг та іншими неважливими дурощами від нудьги, аж поки з сутінками Хелен не повернулася.

Вечоріє. Треба збиратися. Порвана і запилюжена сукня нікуди вже не годиться.

Я заглянула до шафи, що була в кімнаті і витягла звідти сорочку та брюки. Майже ідеально. В цьому костюмі не шкода й загинути.

Тітка Хелен також прочитала записку і зрозуміла все без зайвих пояснень.

—«Камден» знаходиться за чотири милі звідси, візьми його мотоцикл на задньому дворі.

Вона стривожено замовчала.

—З Богом, Кьортис.

Я кивнула їй з вдячністю і вийшла з дому.

На задньому дворі справді стояв транспортний засіб блискавичного вигляду.

Блискучий чорний колір двоколісного і такий же колір шолома до нього. Я надягнула шолом і завела байк.

Під’їхала до торгового центру і загальмувала, впавши в повне потрясіння. Біля головного входу стояла зграя  поліцейський машин і карет швидкої допомоги. Волали їхні сирени. Непритомних або поранених людей виносили на носилках. Постріли, крики, удари. Гострі зламки скла падали з потрощених панорамних вікон.

Я маю проникнути в це пекло. Чекати більше немає чого.

Опинившись всередині будівлі , я стала частиною цього балагану, у вухах дзвеніли розпачливі і панічні крики людей, які хотіли тільки одного - порятунку. Над головою пролітали пулі, люди в формі оперативно евокуювали людей.

Ніхто з відвідувачів розважального центру не міг передбачити такого завершення дня, коли вони збиралися перекусити в кафе  чи накупити якихось дрібниць у крамничках.

Здається,  в натовпі я бачу його. На ньому майже суцільний міцний костюм із захисним жилетом ще й чорна військова маска, що покривала його голову повністю, відкриваючи лише очі та вуста.

—Метью! - забувши про все, я побігла крізь медиків, розбитих вітрин і манекенів.

—Ти...ти що тут робиш?! Клер?! Тут небезпечно. - шокований, він обернувся.

—Я прийшла ось що сказати...

—Ти з глузду з‘їхала?! Немає часу на розмови! Треба забиратись звідси! Ось-ось знайдуть  вибухівку, і все тут може вибухнути чи спалахнути до чорта!

Я зірвала з його голови маску.

—Та нехай так. Перед цим я маю зробити це. Метью, — я подивилася на хлопця з-під лоба, —це не ілюзія і я теж відчуваю цей зв‘язок.

Навшпиньках я дібралася до його обличчя і поцілувала. Всередині вибух, наче гарячою хвилею огорнуло, тисячу імпульсів і голочок пройшлися по всьому тілу. Якусь секунду він стояв спантеличений, але впевнено відповів на поцілунок, торкаючись самими  кінчиками пальців хвиль волосся, що спадали на плечі. Це буря адреналіну, що паморочила голову і давала відчуття ейфорії. Навколо все тане, як марево.Момент перетворюється на вічність, сповільнюючись до неможливості.

З усіх боків  кричать люди, когось поранено, неминуче станеться вибух чи пожежа, падають шматки стелі, руйнується світ навколо, а ми стоїмо непорушно, наче двоє останніх людей на Землі. Двоє невразливих, а може навпаки таких нікчемно смертних людей, проте неймовірно безстрашних, вільних, відчайдушних.

—Метью, чого ви там завмерли, на вихід! - крикнув хтось застережливо позаду.

Людей ставало все менше, проте напруга у приміщенні збільшувалась з кожною секундою.

Останній натовп з наполоханих містян залишав торговий центр.

Опам‘ятавшись, я озирнулася на всі боки і почула якесь пихтіння поблизу.

Серед перекинутих стелажів і шматків скла сиділо дівча років восьми.

—Господи, я знаю її! Це ж донька Еді Кларксона.

—Саме вона, Анна. -Метью спохватився, впізнавши дитину рекетира, що в його компанії ми вперше побачились.

Я підступила до дитини ближче.

Налякана, безпорадна, вона тремтіла, ховаючи сльози.

—Не плач, ми виберемося звідси. Де ті, з ким ти була тут?

Вона підняла свої жваві очі на нас.

—Відколи  схопили тата за мною приглядали двоє якихось...його люди, та я не знаю де вони зараз...-запинаючись, відповіла Анна.

«Паршивці! Кинули ,знаючи про весь можливий фінал подій.  А самі - рятувати свої жалюгідні шкури».