«Одноокий Джек»

Метью Барнет з ентузіазмом чекав моєї відповіді, заглядаючи у вічі.

Ми пройшли вже точно кілометра зо два, ноги починали «гудіти» , але ловлячи нотки ритмічної мелодії у виконанні саксофону, стояти непорушною стає дуже важким випробуванням. 

Неодноразово доводилося  мені побувати у подібних закладах. Та що там, в елітніших  і престижніших. Але ніколи не доводилося  кружляти, віддаючись повністю щирому, невимушеному танцю.

На сходах бару-ресторану «Одноокий Джек», стояло троє чоловіків, неголосно щось обговорювали, оговтані м‘яким червоним неоновим світлом.  Ми увійшли в напівтемний курний коридор. Руками наштовхнулися на приємну велюрову завісу, яка слугувала вхідними дверима у ресторані. Прослизнувшви у щілину, з якої падало світло, ми опинилися в не дуже просторому, але людному залі.

Не хвилину я затамувала подих від того, яка атмосфера панувала  там. Перешіптування і люб’язні перемовини на півтонах були приємним фоном для чаруючої музики. Грали справді заворожуюче і талановито. Якийсь меланхолійний і водночас палкий блюз звучав у виконанні ресторанного оркестру.

Я повернулася в захоплені до Барнета :

—Дивина, як гарно...!

«Одноокий Джек» не виділявся особливою елегантністю всередині  , але комфорт і розкутість, які відчуваєш там,  були справжньою розкішшю, як на мене.

—Ти ще довго стоятимеш непорушно? Зараз не залишиться вільного місця на танцполі. – пролунав над вухом голос агента.

Причаровано слухаючи, я й не помітила, як блюз  закінчився. Музиканти задавали вже новий ритм. На цей раз, жвавий рок-н-рол. Усмішки на обличчях відвідувачів ставали ширшими. Чоловіки гасили свої цигарки, брали під руку дам і підтанцьовуючи плечима і стопами поспішно йшли в центр зали. Скільки сміливців! Ми ніби знову опинилися в п’ятдесятих роках, де не було інших розваг окрім потішних посиденьок у колі близьких друзів, живої музики і невтомних танців! Ці часи, коли люди вміли розважатися і насолоджуватись моментом. Зараз все по-іншому. Люди наче стали менш живими та ініціативними, в постійному страху ризикнути й робити те, що хочеться, не зважаючи на осуд,плюючи на косі погляди! Та в цьому барі-ресторані «Одноокий Джек» все оживає. Під чіткий акомпанемент труби і саксофону пари починали танцювати. Хоч їхні рухи не були ідеальними, танці виглядали цікаво і по-живому. 

— Що? Та я ж зовсім не вмію! - відповіла я.

—Нічого, я теж!

Кинувши останні слова, він підхопив мене і ось ми вже стоїмо під світлом імпровізованого «софіта» в центрі.

Яскраве світло засліплює очі, музика запалює все всередині, і я вже на можу опиратися цим емоціям і жазі забутися і танцювати.

Перші кроки в сильну долю барабану на зустріч Метью. Він не менш ініціативий, перехоплює мої  руки , і закручує навколо себе. Я відчуваю, що ми на одні хвилі . Він розуміє і підхоплює кожен мій рух. Наші стрибки, повороти, кроки синхронізуються. І навіть якщо виглядають не супервправно, то  дуже яскраво і навіть зухвало. Ми повні енергії, драйву і шаленості. Сміємося, і я відчуваю, що всі погляди прикуті до нас. Метью схоплює мене за талію і підіймає, обертаючись навколо своєї осі. Вийшла справжня танцювальна підтримка. Опинившись на землі, я знову кружляла. Метью вихопив із сусіднього столика троянду, що стояла у вазі. І подав у реверансі мені.

—Ей, нахаба! - чоловік, що сидів за тим столом був не надто вражений цим «романтичним» вчинком. Та ми не звертали на це уваги. З останніми акордами роялю лунають аплодисменти. Ми стоїмо в обіймах одне одного і втамовуємо дихання після швидкого танку.

—Неймовірно!  - щасливо випалюю я.

—Неймовірно...- стурбовано повторює Метью. Обличчям він стоїть до столиків, що біля входу . Насупивши брови, намагається щось роздивитись.

—Чорт...

—Що? Там хтось станцював краще за нас?

Він хмикнув. Його лице на стало менш серйозним і задуманим.

—Тільки не кажи, що зараз знову станеться щось лихе.

—Підозрілий тип за четвертим столиком. Оцінює кожну пару в залі. Невже ще не всі прибічники мафії спіймані і зараз вони знову вислідковують нас?

Я повільно почала обертати голову назад.

—Куди? Збожеволіла ? - він різко повернув мою голову у початкове положення. - Ні в якому разі не обертайся. Можливо вони і не впізнають нас в цьому натовпі пар. Не хвилюйся, дивись на мене. —Його пальці обережно тримали моє бідборіддя.

Вокаліст групи почав співати повільну ніжну пісню.

—Ви дозволите? - він знову звернуся до мене, перемінившись у настрої і простягаючи свою долоню.

—В тебе кров на руці...– ледь чутно прокоментувала я.

Здається, він пошкодив вже існуюче свіже садно біля ліктя жвавими різкими рухами.

—Знайшла через що хвилюватись, - він закотив очі.

Схопивши двома руками нижню підкладку сукні, я відірвала шматок тканини, що з неї вона була зроблена.

—Лихо, що ти робиш?!

—Руку!

Я перев‘язала рану, з якої виступала кров.

Хлопець притягнув мене ближче до себе, і ніби ховаючи нас від непотрібних поглядів, відійшов в місце, де  ми могли загубитися серед інших розкутих щасливих людей.

М‘який голос виводив слова добрезнайомої пісні «The Platters». Все було ідеально, від кожної інтонації скрипки до обпалюючих іскорок в очах мого партнера. Ми повільно рухалися в такт, забуваючи про всі події, що відбулися з нами нещодавно. Всі болі і страхи втратили свій сенс. Так просто і божевільно водночас. Я тримала руки на його плечах, і помітила що мій лікоть зачеплює його перев’язану рану на лівій руці.

—Ой, пробач...- прошепотіла я.

Він посміхнувся.

—Досить дивитися на мене так! - зауважила я.

Жодного звуку з вуст Барнета. Навіть моє повне ніяковості зауваження не змінило нічого.

Я підняла  очі на цього зухвальця.

Він знову гмикнув.

Тепер вже я не зводила з нього очей, а він розгубився. По його обличчю я зрозуміла, що він обдумує щось важливе і вагається : казати це, чи ні.