POV : Метью

POV (Point of view - точка зору) - під цією абревіатурою мається на увазі  «головний» персонаж твору або його частини, очима якого читач «дивиться» на події, що відбуваються.
 

Отямився. Затерпли руки, чорт...вони ж зв’язані! Тупий головний біль відразу ж дав про себе знати. Навкруги майже повна темрява, єдина блякла  лампа ледве освітлює цю незрозумілу, тісну  комору.

Клер. Де Клер!? Серце починає прискорено битись, а мозок відтворює в картинках послідовність жвавих і не дуже приємних подїй останніх декількох годин.

                                             ***

Так...Заправка. Усміхнене дівчисько проводжає мене поглядом, а я обіцяю швидко повернутись. Розмова на касі, гроші...Вихід через задні двері. Два величезних незнайомих чоловіка з агресивними гримасами на обличчях. «А ось і наш другий!»- говорить один. Вони починають насильницько заламувати мені  руки, я чиню опір та б‘ю ногою одному в щелепу. Проте марно. Вони вдвічі більші за мене навіть за фізичною комплекцією. Я вже здогадався, хто ці люди і що їм від мене потрібно. Так, ті самі злочинці, яким вдалося втекти від правоохоронців. Знайшли нас. Дідько. Каплі  крові на асфальті, все в очах починає кружляти , а в голові проноситься остання думка : «Клер. Я не захистив єдине, за що був відповідальний.»

—Ей, йолопи! Мене хтось чує?- перевірив я звукоізоляцію, проте все марно. Мій голос звучав глухо.—Чорт, чорт, чорт!

Сиджу, притулившись до неоднорідної поверхні брудної стіни, і поступово усвідомлюю всю безвихідність ситуації.

Найгірше -це моя безпомічність , я не можу нічим навіть собі зарадити, без жодного засобу зв‘язку чи інструменту , який би хоча б допоміг зірвати ці кляті болючі мотузки, що вже говорити про допомогу дівчині. Який бовдур!..

Я щосили намагаюсь розплутувати вузли , що зв’язують мої руки за спиною, застосовуючи всі свої навчички пов’язані з темою вузлів , і розмірковую : «Якщо ми були разом, значить вірогідно, що вона теж десь поруч. Сподіваюсь, жива.»

Не знаю скільки часу минуло, я забувався в своєму німому гніві безсилля. Може дрімав, а може просто сидів, втупившись в стелю. Я в кінці кінців звільнився від цих «кайданів» на руках, проте міцні забарикадовані ззовні двері залишались неприступними .Біль сковував корпус, на обличчі пекли свіжі рани, та мені було байдуже на ці дрібниці, на душі було неспокійно зовсім через інше..

Почулися гулкі кроки десь неподалік. Зі скрипом відчинилися двері.

—Бач, який спритний! Вже і руки собі розв‘язав! Зараз твоя зухвалість миттєво випариться.- я відразу впізнав цю пихату фізіономію. За мною прийшов один з тих двох, що накинулися на мене біля заправки.

Я,ігноруючи його відвертий зверхній тон, не гаяв більше ні хвилини, а просто з люттю притиснув його за комір до стіни.

—Слухай, мерзотник, вам краще по-доброму відпустити нас і самим здатися. Де Клер? Клер Кьортис?! Відповідай!

—Ха-ха-ха. Мені здається, що зараз ви у нас в заручниках, а не навпаки. Ти ще мені диктувати правила будеш? Давай на вихід!

І цей здоровань штовхнув мене до виходу. Я вже в пориві здійняв руку , щоб вдарити його по пиці ще раз, але з обох боків вже з‘явилася його «підмога» у вигляді двох чоловік, і втрьох вони взяли мене під руки та  повели до зали.

Приміщення було просторе, але світла ,очевидно, бракувало.

—Ох, відчуваю буде весело! -почувся голос одного з втікачів. За його манерою поведінки та зовнішнім виглядом, можна було здогадатися , що саме він очолював їх.

Мене проти волі всадили на стілець.

—Можливо вам і вдалося втекти й сховатися від нацагенства, проте це ненадовго. Вас всеодно скоро спіймають.-подав голос я.

—Ненадовго – це про ваші радісні обличчя. Я зараз про тебе з тією дівицею говорю, - головний серед них підійнявся і підійшов до мене ближче, - бо сьогодні залишиться в живих  лише один із вас. Приведіть її сюди! - повернув від голову до своїх кримінальних соратників, даючи наказ.

За хвилинув цій пітьмі розвиднівся знайомий силует моєї союзниці. Її руки, так само як і мої, декілька хвилин тому , були міцно зв‘язані. Я не бачив її обличчя зблизька, проте був впевнений, що в її очах не має і натяку на страх чи відчай.

Ватажок цього угрупування нагло вишкірився, переводячи погляд то з неї на мене, то навпаки. Потім, коли її підвели ближче до нас, злочинець, що привів її, зневажливо пхнув  її на стілець, як і мене.

Тепер ми вже були на відстані одного метру один від ного. І я міг досконаліше розгледіти її лице. Подряпини і свіжі рани , ніскільки не робили її образ менш заворожуючим і близьким мені. Зап’ястя аж посиніли від тиску мотузки , а через тертя шершавих волокон об тонку шкіру на руках була кров. І все ж, я мав рацію. Не зважаючи на садна і втомлений зовнішній вигляд, вона не збиралась просити милування, плакати чи здаватися. В її очах була лише холодна злість і презирство до цих людей. Відраза. Я сам не розуміючи чому, почав посміхатись. Клер теж посміхнулася а мені, а потім опустила холодний і схвильований погляд в підлогу.

—Можете зараз поворкувати , голубки,ги-ги , востаннє.

Він встав і почав ходити навкруги нас, готуючись до свого емоційного монологу.

—Це було д-у-у-у-же неправильно з твого боку, Клер , ось так просто тікати з казино. Яка гірка зрада! - він саркастично додавав своїм словам драматичності,- поки твоїх близьких заковували в наручники , ти безжурно, без жодних вагань, вирушила з агентом. А Мел так любив тебе! Та всі ми! Ах, яка прикрість! - чоловік театрально підніс свою руку до серця. — Вся наша «еліта» тепер за ґратами , а ти так ганебно відцуралося від нас! Ми не можемо це просто так спустити тобі з рук.

Його товариші схвально закивали, не ховаючи злих посмішок. Головний продовжував :