Штурм

•За 6 місяців до подій, описаних в попередніх главах•

~ Національне агенство по боротьбі із злочинністю~

— Ну що, агенти, попереду цікаве, неоднозначне і небезпечне завдання! - дзвінко розлився  голос  капітана Джейкоба Марсала по всьому приміщенню.

— Викладуйте, капітане!- почувся голос одного з агентів.

—Ось, що ми маємо : за  останні два роки становище в кримінальному світі Лондона істнотно загострилося. В деяких районах, де зосереджено найбільше злочинних групувань твориться повний хаос. Це питання безпеки і мирного життя для простих громадян міста. Один з таких районів- Мертон, просто « дихає» рекетом, терором, постійним тиском на мешканців міста і беззаконістю. Наша мета - заарештувати найнебезпечніших «мафіозі» та рекетирів цього району.

— Давно треба було присадити тих бандюг!- викрикнув хтось із зали.

— Крім того, - продовжував свою промову Марсал,- потрібно ліквідувати вже врешті-решт те процвітаюче мертонське підпільне казино! Так, завданнячко не з простих, і так як ми будемо «підіймати» кримінальний світ, операція буде досить критичною. Чим менше буде жертв, тим краще. Особливо важливо - без жертв серед мирного населення.

   Капітан Марсал зітхнув.

— Ми довго радилися і вирішували, кого саме відрядимо на цю операцію. Ми ризикуємо вами, нашими кращими агентами, але надіємось на успіх цієї операції. Іншого бути не може.

Хвилину він зачитував прізвища з аркуша, аж ось :

— Далі. Наступна група агентів буде працювати під прикриттям. Ви повинні влитися в банду, само собою заслужити їхню довіру і бути в курсі всіх їхніх справ і намірів. Джеймс Хопкінс, Гарі Менц і Метью Барнет. Направляйтесь в сьомий штаб за наступними вказівками. Ми віримо у вас.
 

                                               ***

—Клер, ти все зрозуміла? Ти взагалі мене слухаєш?

—Ее, так. Звісно, все зрозуміло. Казино. Сьогодні ввечері. Штурм банди Коллінза. Я буду з тобою працювати під прикриттям. Озброєна. Нічого не боятися, бо ти будеш поруч. Він винен вам велику суму...

—Так, винен мені велику суму , тому сьогодні відплатить сповна. План дій згодом, а зараз ти ще сонна, відпочивай.

І Мел посміхнувся тією лагідною, наївною посмішкою, як ні в чому не бувало. Ніби ми й не говорили щойно про план «нападу» на ворожу банду, про можливу перестрілку, всю небезпечність ситуації.

  Він підвівся і тихо вийшов з кімнати, залишивши мене наодинці зі своїми непростими роздумами і сумнівами.

На годиннику була 7 вечора. Ми сідали в машину і вирушали до міського «славнозвісного», і звісно ж підпільного, розбійного казино. Воно- наче рідна домівка для лондонських гангстерів. Обитель шахрайства та азарту.

У вікні авто я вже бачила яскраво-червону вивіску, яскраві небезпечні вогні якої , наче манили до себе. А всередині  я відчувала якусь неприємну прохолоду, «погане передчуття» це начебто називають. Авжеж, погане передчуття! Сьогодні дядько буде вирішувати питання грошового боргу з іншим бандитом , і це точно не вирішиться мирним компромісом.

Ми зайшли всередину. Стояв галас, дзинчали ігрові автомати, крутились рулетки, відвідувачі метушилися. Вечір тільки починався.

Я швидко пройшлася поглядом по залу і усіх присутніх, які мимовільно стануть сьогодні свідками або й жертвами бандитського заворушення.

Помітила вже знайомий силует юнака з вчорашнього нашого «бенкету». «О Боже, і він тут..»- подумала я. Він посміхався до свого компаньйона, що сидів поруч  і розмовляв про щось з ним. Вмить він поглянув на мене. Його погляд став серйозним, навіть трохи сумним. (Чи це лише здалося мені?) Потім опустив очі, про щось роздумуючи і  продовжував свою розмову.

У фойє на стіні висіло велике, розкішне дзеркало. Я подивилася на своє відображення,проходячи повз: русяве волосся було елегантно зібрано в низьку гулю, на голові була срібляста пов‘язка, в стилі 20-х років. Мерехтіла моя обтягуюча невеличка сукня чорного кольору. Під нею ховався імпровізований ремінь на нозі, що тримав спорядженого пістоля. Образ, який не мав привертати зайву увагу і допомагав не виділятися серед інших відвідувачок.

В моїх розгублених сіро-зелених очах стояло запитання : «Що ж сьогодні буде?..»

Я відчувала легке тремтіння, а серце починало танцювати чарльстон. Вперше за дуже довгий період часу я б мала допомагати дядькові на спеціальному «завданні» за межами дому.

Моєю задачею на цей вечір було бути кокетливою, усміхненою, поруч з Мелом і напоготові допомогти йому, прислуховуватися до розмов його партнерів  і суперників, докладати про обстановку в залі закладу, і найголовніше : перехопити в нього кейс з грошима, який йому має «по-доброму» віддати Коллінз. Я не до кінця посвячена у плани дядька, тому не знаю , які в нього наміри на Коллінза. Чи він візьме у нього кейс і вони по-дружньому потиснуть руки, в знак примирення? Чи буде він мстити тому за всі його гріхи? Це може недобре закінчитися.

На годиннику вже була восьма вечора. Розмови ставали жвавішими, за столами все більшало людей, шаруділи карти та ігрові фішки. Я бачила той трохи божевільний запал в очах гравців і підступний азарт в сірих очах дядька Мела.

Я встигла тричі зіграти в покер з партнерами свого родича, виграти кругленьку суму грошей( так, і в покер довелося навчитися грати), поспілкуватися з двома дамами, що обговорювали останні події життя Лондона, двічі «подати вогню» Мелу і навіть станцювати з одним лордом в просторому залі казино між столами.

Вся ця атмосфера здавалась трохи нереальною і затуманювала голову, але дотик холодного револьвера на лівій нозі не давав мені забути, навіщо я тут та швидко протвережував.

                                                ***