Без права на дитинство

Частина 7

Аліса, яку шукало троє людей, забилась в кутку комори сусіднього ресторану, що розташований навпроти дешевого готелю, в якому власне вона та її старші брат та сестра провели ніч та де рухнуло все її спокійне дитинство. Слова сестри про матір завдали сильного удару по маленькому серцю дівчинки.

— Як так могло статися, що в один день, все перевернулось з ніг на голову? - тихо, у порожнечі запитала дівчинка, ковтаючи свої сльози.

Повітря в коморі було затхлим, просоченим запахом старого дерева, миючих засобів і ще чогось — солоного, як сльози. Аліса обхопила коліна руками, ховаючи обличчя. Її тонкі плечі тремтіли, але вона більше не плакала — сліз не лишилось.

За дверима чувся глухий гул — чи то люди в залі, чи просто місто, яке, здавалося, навіть не помітило, що її світ тільки-но зруйнувався.

Слова сестри лунали в голові знову і знову, мов відлуння:

"Поховаємо маму"

Це не могло бути правдою. Мама ж завжди казала: "Ти ж моє сонечко, я ніколи тебе не залишу."

— Вона ж не могла просто піти. Вона не могла загинути... — прошепотіла Аліса, стискаючи долоні так сильно, що нігті впивались у шкіру. — Вона ж моя мама. Наша мама...

У темряві щось клацнуло — можливо, хтось відчинив задні двері ресторану. Аліса затримала подих. Якщо це знову вони — ті, що шукають її — що буде далі?

Вона була ще дитиною, але вже відчувала: цей день забрав її дитинство. А що чекає попереду — вона не знала.

До всього нещастя додався ще й дощ, який за кілька хвилин перетворився на справжню зливу. Небо ніби розірвалося — холодні потоки лилися безупинно.
Кетрін, промокла до нитки, стояла серед вулиці, розгублена, тремтячими руками притискаючи до грудей старий малюнок сестри, який давно втратив свої краски.

— Алісо! — вигукнула вона, — Алісо, де ти?!

Вона підбігає до перехожих, благала:

— Ви не бачили маленьку дівчинку? Вона у блакитній весняній сукні, у неї блакитне волосся і такі самі великі, світлі очі... Її звати Аліса!

Люди з подивом зупинялись, хтось кивав головою, хтось лише поспішав далі під парасолькою. Її голос зливався з гуркотом дощу, але вона не зупинялась:

— Алісо! Відгукнись! Це я, Кетрін!
Худі й легінси прилипли до тіла, кросівки чавкали в калюжах. Волосся мокрими пасмами липло до обличчя. Вона ледве розрізняла людей у потоках дощу, але не зупинялась. Її голос зривався:

— Алісо! Відгукнись!.. Це я, Кетрін!
Серце калатало, дихання збивалось. Вона бігла далі, з надією, що наступний поворот — останній, і там її маленька блакитна зірочка з'явиться знову.

Та ніхто не озвався. Жодна дитяча постать не виринула з-за рогу.
Втративши майже останні сили, Кетрін опустила плечі. Затерплі пальці тремтіли. Вона вирішила повернутися до готелю, благаючи Бога — вперше в житті — щоб хоча б пошуки її брата і найкращого друга завершилися краще, ніж її.

Вона не звернула уваги на автомобіль, що загальмував поруч, голосно посигналивши, майже ковзаючи по мокрій дорозі. Машина різко зупинилася, забавляючи швидкість.

— Кет! Ти її знайшла?! — з криком вискочив із салону Форд — її найкращий друг, мокрий від дощу не менше, ніж вона. Його очі шукали відповідь на обличчі Кетрін, перш ніж вона встигла щось сказати.

Вона схилила голову, і в ту ж мить її губи здригнулися.

— Ти її бачиш біля мене? - стиснувши зуби прошепотіла дівчина.

— Ні.

— Ну тоді не задавай дурних питань! - в середні вже все накипіло. Лють брала вверх над розумом підлітка. Взявши себе в руки, КетМегРін відчуваючи свою провину поглянула Броуді, який не є причиною її поганого настрою. — Вибач. Я вже не знаю, де ще шукати...

Форд мовчки підійшов ближче, обійняв її однією рукою, ховаючи під своєю курткою. І хоча дощ не припинявся, з його присутністю стало трохи менше холодних та мокрий крапель.

— Сідай, може Луї більше пощастило.

— Угу. - більше не сказав ні слова, Шіросагі сіла на пасажирське місце біля водія. Не питаючи дозволу, вона увімкнула піску, щоб хоча би трішки зігрітися. — Ти весь час був у авто?

— Коли вже поїхав тебе шукати. - Форд переключив передачу на другу та зрушив з місця, тримаючи шлях до готелю. — Алісу я шукав в маленьких вуличках. Автомобілем там не проїдеш, особливо воєнним.

— Ясно. - Кетрін розвернулась до вікна, споглядаючи за дорогою. Її увагу привернув чоловік, віку двадцяти п'яти.

Кетрін перевела погляд у бік вікна — і серце ледь не зупинилося. На узбіччі, під зливою, стояв військовий. Його форма вимокла наскрізь, вода стікала з кашкета, а погляд — гострий, як лезо. Він виглядав розлюченим і втомленим, наче не дощу, а ситуації, яка вийшла з-під контролю.

Його очі зустрілися з її — суворі, пронизливі. Цей чоловік був призначений супроводжувати її до Токіо. А зараз — замість броньованої машини, супроводу і чіткого плану — лише калюжі під ногами й безмовна напруга між ними.

Кетрін відчула, як її стискає всередині — від сорому, провини чи, можливо, страху перед тим, що буде далі, але згадавши, що б з нею було, якби вона не наважилась на цей крок, щоб було, якби вона не влаштувала аварію, щоб втекти від того, хто погрожував її вбити.

— Та ні, здалось. - Шіросагі потрясла головою.

— Все гаразд?

— Наче так. - напевно відповіла вона. — Наче здалося, що я бачила того придурка, який мене віз до Токіо.

— Наврядчи це він. - плавно повернувши руль, Форд припаркувався біля входу готелю. — Він сильно постраждав. Навряд чи зміг би самотужки добратись.

— Краще так, ніж... - Кетрін не стала закінчувати речення. Вона й так знала, що Форд Броуді її зрозуміє.

— Я поїду ще пошукаю Алі, а ти краще йди до вашого номера та прийми гарячий душ.

— Так точно товариш лейтенант. - Кетрін вийшла з автомобіля, думаю, здалося їй чи ні, але краще вона думатиме, що їй все таки здалось.
 

Скрипнули вхідні двері того ж самого недорого, навіть надто дешевшого, як дня роду Шіросагі готелю. Адміністратор приймав нових гостей готелю, не звернувши увагу на скрип двері, він продовжував записувати імена сімейної пари та їхньої дитини у журнал відвідування. Пара фіолетових очей спершу оглянули нових відвідувачів та адміністора, який так і не звернувши увагу на власника фіолетових очей, видав ключі сімейній парі та попросив їх пройти слідом за ним. Як тільки чотири особи піднялись поверхом вище, Кетрін перевела фіолетовий погляд на жінку високого зросту, що сидить в вестибюлі гортаючи сторінки свіженької газети, яка була забита подіями минулої ночі і навряд-чи про ці події забудь так скоро, новини про аварію на жанжирівській АЕС ще довго блукатимуть на сторінках нових випусків газет. Жінка відклавши газету підняла свій синій погляд на дівчину, а саме на племінницю - доньку свого брата. Заклавши ногу на ногу, жінка з аристократичними рисами обличчя та манера засуджено оглянула племінницю.