Розділ 28. Фарби та Рейки

Молодий полісмен Антон Сірик, сховавши руки в кишені, повільно снував вулицею. Хоч ніч була безвітряною, хлопець трохи сутулився, наче ніс кудись на своїх плечах невидимий тягар. Розчиняючись у власних думках, він розглядав тріщини на старому, чорному від часу тротуарі. Юнак повільно перейшов залізничні колії та помітив синьо-жовто-червоні відблиски неонової вивіски гриль-бару «Фарби та Рейки». Цей бар було засновано ще коли працювала поліграфічна фабрика. Бар продовжував працювати навіть після її закриття і, хлопець був впевнений, пропрацює ще не один рік. Єдине, чого ніколи не перестануть робити люди, це бухати… і, звичайно, вмирати. Бухати і вмирати. Уста Антона торкнулась ледь помітна посмішка, коли він штовхнув двері бару та увійшов всередину.

Перше, що відчув полісмен, це звабливий запах смаженого м’яса та свіжозвареного пива. Навіть біля входу було чутно, як на кухні шкварчить щось соковите та неймовірно звабливе. Антон жадібно проковтнув слину, якої за кілька секунд в роті зібралось стільки, що він ледь міг дихати, і уважно озирнувся. Відвідувачів в гриль-барі було небагато: лиш декілька чоловіків, які грали в більярд біля вікна, та компанія молодих захмелілих дівчат, котрі про щось сперечалися з втомленою офіціанткою.

Можливо, іншим разом Антон зробив би вибір на користь п’яних молодиць, які буквально божеволіють, варто побачити їм поліцейську форму чи отримати пропозицію на швидкості промчати нічними вулицями Вославська з увімкненими проблисковими вогнями та гучною сиреною. Але наразі хлопцю було не до безглуздих веселощів. Він повільно підійшов до одного з високих стільців коло стійки, сів та сперся ліктями об стіл. З новими спогадами його голова немов стала важчою вдвічі. Кожного разу, коли полісмен вдихав, він відчував ледь помітний запах металу та спаленого пороху, що линув від його правої долоні.

— Важка ніч? — поцікавився бармен, намагаючись перекричати музику.

— Що?! Ні! Зовсім ні! — Хлопець мимоволі сховав руку до кишені. — Сьогодні травили пацюків у відділку, — всміхнувся він, — тому на голову хтось наче цеглину кинув.

— Я знаю гарний засіб від головного болю, — коротун повернувся і став навшпиньки, аби дістати з верхньої полички пляшку світло-золотого пійла. Додавши чисту склянку, він налив в неї трохи напою. — Ось! За кілька хвилин все буде гаразд.

Полісмен одним ковтком випив напій та почав крутити порожню склянку в руках. Крапля алкоголю, яка лишилась на дні, почала перекочуватись від краю до краю, описуючи кола спочатку по годинниковій стрілці, а потім — проти. Слухняна крапля миттєво реагувала на кожен рух хлопця, швидко та просто змінювала напрямок та зупинилась, щойно Антон поставив склянку на стіл.

— Чому все не може бути так просто? — вигукнув хлопець.

— Якби мені давали десятку щоразу, коли я чую це питання, — по-батьківськи всміхнувся бармен, — я був би найбагатшою людиною на планеті. Проте, жодного разу я так і не отримав на нього відповіді.

Він сховав пляшку та продовжив слідкувати за перепалкою офіціантки та захмелілих дівчат. За стійкою неможливо було розібрати окремих слів, музика поглинала їх, перекручувала та перетворювала у рівномірне дзижчання, наче то сперечались не люди, а якісь комахи.

Антон заплющив очі, намагаючись абстрагуватись від сторонніх звуків та поринути у суміш власних думок. «Сьогодні, — повільно видихнув він, — завдяки мені у відділку стало на одного щура менше. І Грищенко може засунути свої тупі настанови подалі, я вчинив так, як мусив вчинити! Коли з дірки в підлозі вилазить бридкий пацюк, його, звичайно, можна просто ігнорувати, можна спробувати вигнати віником за поріг, або ж обізвати домашньою тваринкою і навчити різним трюкам. Але для того, щоб остаточно вирішити проблему, а не лише зробити вигляд, що її не існує, потрібно спіймати чортового гризуна і перетиснути йому горлянку, так щоб мізки витекли через ніздрі. Іншого виходу немає».

— У вас не було відчуття, — запитав Антон у бармена, — наче ви єдиний бачите речі справжніми, а всі навколо живуть в ілюзорному, викривленому незрозумілими силами світі, і лише ви здатні вчинити по-справжньому правильно?

— В кожної людини є своя думка, — зітхнув чоловік. — Інколи я маю рацію, інколи — помиляюсь. Знаєте, до речі, чим відрізняється розумна людина від ідіота?

— Розумна людина не допускається помилок?

— Що?! Ні! — скривився коротун. — Всі люди помиляються. І розумні, і дурні. Різниця в тому, що розумному вистачає клепки зізнатись навіть собі в тому, що він помилився.

— Але ж буває таке, що наприклад, лише один з десяти має рацію? Хіба йому варто відмовитись від його переконань? Хіба він не повинен стояти на своєму до останнього, навіть якщо всі навколо — проти?

— А що легше: прийняти думку більшості чи переконати більшість у власній правоті?

Бармен всміхнувся, наповнивши склянку Антона алкоголем. Полісмен перехилив склянку, замружився і відчув, як важкість, яка невблаганно тягнула його голову додолу, раптом кудись зникла. Його свідомість знову стала відкритою для звуків, голосів та навіть запахів. Крізь музику вже не було чути жіночої перепалки, а до звичного запаху смаженого м’яса додався ще один, ледь відчутний запах раннього літа, зелені та гарячого сонця. Він наче відчув себе в іншому місці, яке взагалі не мало нічого спільного з цією забігайлівкою, нічними вулицями та скаженим містом. Біля Антона опинилась офіціантка, яка роздратовано жбурнула свій блокнот на стіл та важко видихнула:

— І чого все не може бути так просто?

Бармен, всміхнувшись, глянув на полісмена, і в його очах можна було прочитати переможне: «Я ж тобі казав!» А потім він швиденько стер свою посмішку та схилив голову набік: