Розділ 26. Пан або пропав

Віктор увірвався до квартири, наче вихор. Ліза, завбачливо одягнена в поліцейську форму, ледь встигла відскочити вбік, аби не бути збитою з ніг. Одразу ж зачинила двері, наче хтось міг проскочити услід за Віктором.

— Хутчіше! — зашипів чоловік. — Збирай речі! Потрібно якнайшвидше втекти звідси!

— Але ж у мене немає ніяких речей! — здивовано заявила вона, поки полісмен перевертав догори дриґом вміст шафи у вітальні в пошуках великої сумки. Коли він її знайшов, то жбурнув на підлогу та вказав пальцем на найбільшу кишеню:

— Скидай сюди весь той мотлох, що я тобі вчора купив. Негайно!

Ліза намагалась сконцентрувати всі сили, які залишились в неї після довгих годин очікування, аби втримати сльози всередині, але ті все одно проступили назовні, наче дівчина повністю складалась лише зі сліз. Вона незворушно стояла посеред вітальні, поринувши у власний Всесвіт, в якому щомиті розбивалися на друзки скляні мрії-фортеці. Варто зробити крок, і вони увіп’ються в ногу аж до самої кістки, роздираючи вщент шкіру, сухожилля та м’язи. «Потрібно зачекати, лишень зачекати, — повторювала свідомість дівчини, — інакше навіть гострі як лезо залишки мрій зникнуть назавжди, і не залишиться нічого, заради чого варто боротися».

— Вони зараз будуть тут! — струсонув її за плечі Віктор, коли побачив, що дівчина й не планувала рухатись. — Мені довелось розповісти їм усе. І тепер вони знають, де ти! Хутчіш!

Коли Ліза прийшла до тями, вона помітила, що на дивані з’явилась невелика купа різних речей: чоловічий одяг, взуття, приладдя для гоління, папка з документами та грошима, нижня білизна, пристрій для живлення техніки.

— Що… що сталось? — ледь вимовила дівчина. — Все скасовується?

— Нічого не скасовується! — знервовано випалив Віктор, припинивши складати речі до сумки. Груди чоловіка помітно роздувало з кожним подихом. Здавалось, він готовий щомиті луснути, і лише якась невідома невидима сила утримує його тіло вкупі.

— То ти домовився?! — білявка жваво підстрибнула та заплескала в долоні. — Це ж неймовірно прекрасно! І незабаром ти станеш начальником, так?

Віктор підійшов до білявки та провів рукою по її щоці так, наче пестив пелюстку рідкісної та неймовірно красивої квітки:

— Нехай це тебе не хвилює, — прошепотів полісмен. — Все скінчиться раніше, ніж зійде сонце. Моя…

Чоловік не встиг завершити свою думку. Схопивши за пояс, Ліза впевнено підтягнула його до себе та впилась губами в його губи. Декілька секунд двоє пристрасно цілувалась, аж поки кам’яне напруження з м’язів не зникло, а адреналін не вимив з їхніх сердець усі страхи та сумніви.

Коли сумка наповнилась необхідними речами, Віктор про всяк випадок визирнув у вікно, аби оцінити картинку ззовні, а потім зник у спальні, залишивши дівчину наодинці у вітальні. Раптом чоловік вискочив з-за дверей, тримаючи в руках пістолет. Кинувши оком на пояс, біляка помітила, що зброя полісмена залишилася при ньому. Це був інший пістолет.

— Ти ж умієш ним користуватись, — ковтнув слину Віктор.

— Ще б пак!

Білявка обережно забрала зброю та сховала на своєму поясі.

— Але користуватись ним лише за нагальної потреби, — він пригрозив їй вказівним пальцем. — Без необхідності навіть руку на нього не клади, згода?

— Звичайно! — кивнула дівчина.

— Тоді вперед!

Віктор схопив сумку, і за мить двоє, на перший погляд, служителів закону вийшли з будинку, впевнено сіли у поліцейське авто та зникли за рогом.

— Куди ми прямуємо? — поцікавилась білявка, знімаючи зі своєї голови чорного кашкета.

— Нам потрібно переховуватись принаймні до години десятої, — відповів Віктор, спостерігаючи у дзеркалі заднього виду, чи не з’явиться раптом позаду якесь підозріле авто. — І перше, що нам потрібно змінити, це засіб нашого пересування.

— Ти хочеш покинути місто? — перепитала дівчина, помітивши, що більша частина Вославська залишилась за їхньою спиною.

— Покинути місто?! В жодному разі! Я впевнений, що кожний з виїздів ретельно охороняється, а зустрічатись з людьми Вітрового раніше вечора небезпечно.

— Але чому? Що там сталося? Чому ми вимушені ховатися?

— Неважливо! — відрізав Віктор.

— Ще й як важливо! — заперечила дівчина. — Щось пішло не за планом, так?

— Господи! — викрикнув полісмен, щосили стиснувши долонями кермо. — Ти можеш хоч трохи помовчати?!

Навіть не повертаючи голови, Віктор міг відчути, як зі зляканих очей Лізи вилітали тисячі невидимих голок, які безжально проштрикували його тіло наскрізь. Слова вилетіли з нього раніше, ніж він устиг їх осягнути. На мить чоловік втратив контроль над своєю свідомістю, і емоції, які він постійно намагався тримати всередині, вистрелили з його роту, наче кинуті в багаття кулі.

Чоловік повернув праворуч і заїхав на стоянку вживаних авто. Більш-менш презентабельні моделі автомобілів перемішалися з повним мотлохом, звідусіль виглядали кузови іржаво-білого, іржаво-жовтого, іржаво-зеленого та інших відтінків іржавого, а на лобовому склі кожного авто, наче бублики, тулились один до одного нулі, які складали вартість механізованих пенсіонерів.

— Говорити буду я, — попередив полісмен, блукаючи серед нескінченних рядів різнобарвного металобрухту. — Тобі краще помовчати.

— А я й не збиралась говорити! — буркнула дівчина, ледь втримавшись, аби знову не жбурнути кашкета Віктору поміж ніг.

Вона вже давно помітила, що чоловіки починають вмикати голову лише після того, як отримають добрячого копняка. Втупивши погляд у бліду пляму на склі, білявка вирішила, що наступного разу заговорить лише після того, як Віктор попросить вибачення. Якою б не була ситуація, він повинен розуміти, що кричати на дівчину неприпустимо.