Розділ 25. Хай живе король!

Хвойним лісом, уздовж темно-зеленої огорожі, заввишки з триповерхівку, повільно йшов чоловік у маскувальному обладунку. На його ногах були великі чорні черевики, на плечі висів автомат, а обличчя приховувала сіра маска з отвором для очей. Коли чоловік доходив до величезних, як і сама огорожа, воріт, він розвертався, та йшов у зворотному напрямку, аж поки не долічував до ста. Тоді він знову розвертався. Черговий раз, коли він повернувся спиною до воріт, чоловік встиг дорахувати лише до п’ятдесяти восьми, як почув гуркіт двигуна з-за повороту.

Він зупинився, перекинув через плече автомат та направив його в бік джерела гуркоту. За мить з-за повороту з’явилось поліцейське авто, яке стрімголов мчало до воріт. Чоловік не очікував візиту поліції, тому й не одразу зметикував, що далі робити. Авто тим часом різко зупинилось перед самісінькими воротами, а полісмен, який сидів всередині, почав щодуху бити долонею по керму, змушуючи клаксон буквально розриватися під натиском гучних звуків.

Чоловік з автоматом одразу ж наче прокинувся та побіг до водійських дверей. Він устиг підбігти саме в той момент, коли полісмен повністю опустив скло.

— Мені потрібен Вітровий! — гаркнув водій. — Це надзвичайно важливо!

— Ти хто такий? — поцікавився чоловік з автоматом.

— Лозовий! Віктор Лозовий! Капітан поліції! Вітровий тут, на місці?

Чоловік поглянув на огорожу, наче намагався просвердлити її поглядом та отримати хоча б якусь невербальну інструкцію від господаря маєтку. З одного боку, він не хотів перечити представнику закону, а з іншого — він може отримати на горіхи, якщо без дозволу власника пустить поліцію на приватну територію. Тим часом, до авто примчав ще один охоронець, який патрулював периметр з іншого боку воріт. Він також був в масці та з автоматом напоготові.

— Що сталось? — запитав він у свого колеги.

— Капітан хоче проїхати, — махнув головою вбік Віктора той.

— Бос знає?

— Ви домовлялись про зустріч? — перепитав перший охоронець у полісмена.

— Ні! — випалив Віктор, а потім додав, — послухайте, в мене немає часу з вами сперечатись. Відкрийте ці довбані ворота негайно!

— Якщо ти будеш продовжувати волати, — спокійно сказав другий охоронець, — отримаєш прикладом по зубах!

— Слухай-но мене, ти, мавпа з автоматом, — полісмен поглянув на свій наручний годинник та явно залишився незадоволеним результатом. — Якщо за п’ять хвилин я не побалакаю з Вітровим, то дехто залишиться без роботи!

— Плювати мені на тебе і твою роботу!

— Я про тебе кажу, довбню! Можеш мені повірити, коли Вітровий дізнається те, що знаю я, він покарає всіх, хто чинив мені перепони.

Охоронець, який побачив поліцейське авто першим, міцніше стиснув автомат. Він розгублено вертів головою, то заглядаючи в очі своєму старшому напарнику, то непроханому гостю. Якби він стояв тут сам, то вже б давно доповів про несанкціонований візит начальнику охорони, але робити це в обхід напарника не наважувався. То же не поспішав нікому нічого доповідати, отримуючи задоволення від знущання над полісменом.

— Пропоную вчинити наступним чином, — продовжив другий охоронець, — ти нам скажеш все, що знаєш, і ми самі переповімо інформацію босу.

— Тоді моя пропозиція у відповідь буде наступною, — награно всміхнувся Віктор. — Я рахую до п’яти, і якщо хтось із вас не доповість нагору про моє прибуття, то тобі (капітан вказав на першого охоронця) я зламаю щелепу, а тобі (вказав на другого) засуну дуло твого ж автомата в горлянку, щоб надалі ти добирав слова, коли перед тобою з’явиться капітан поліції.

Нахабний охоронець зареготав так, що аж маска на його обличчі засіпалась. Іншому ж було не до жартів. Він про всяк випадок ступив крок назад та почав уважно слідкувати за рухами полісмена, переминаючи в спітнілих руках автомат.

— Один! — протягнув слово Віктор та почав вглядатись в очі своїх співрозмовників. — Два! — так само протягнув він, коли не побачив бажаної реакції. — Три!

— Гаразд! Гаразд! — відмахнувся другий охоронець, вихопив з кишені рацію та натиснув велику кнопку у верхній частині пристрою. — Східні ворота Великому дому! Східні ворота Великому дому! Прийом!

Чоловік відпустив кнопку та почав слухати. За кілька секунд динамік прохрипів:

— Великий дім слухає!

— Тут капітан поліції приїхав. Хоче з босом потеревенити. Каже, що важливо!

— Додай, що я від Грищенка, — втрутився в розмову Віктор.

— Він від Грищенка! — сказав охоронець в рацію. Близько хвилини було тихо. Динамік рації час від часу видавав хриплі потріскування, але за ними слідувала абсолютна тиша. Ніхто не відповідав. Полісмен кожні п’ятнадцять-двадцять секунд сіпав лівою рукою, перевіряючи час, десь в глибині душі сподіваючись, що це якимось чином пришвидшить відповідь.

Раптом перед автомобілем щось пискнуло, і ворота почали повільно розсуватися. Охоронець-нахаба відійшов на крок від авто, підморгнув капітану та жестом дозволив йому їхати. Віктор натиснув на педаль, і щойно ворота розсунулись настільки, щоб авто змогло протиснутись в отвір, не пошкодивши при цьому дзеркал, буквально влетів на територію маєтку. Заглушивши двигун, полісмен вискочив з автомобіля і спочатку навіть трохи розгубився. Ліворуч від нього знаходився двоповерховий будинок, в якому без проблем могло б розміститись дві-три сім’ї з галасливими дітьми і кілька днів навіть не здогадуватись про існування одна одної, попереду — широкі дерев’яні двері чи то для автомобілів, чи то для танків або невеликих літаків, а справа, якщо трохи піднятись могутніми сходинками, ще один будинок з гарним декоративним оздобленням та двома гіпсовими скульптурами напівоголених жінок обабіч вхідних дверей.