Розділ 24. Шах і мат

У повній тиші всі звуки здавались щонайменше вдвічі гучнішими. Віктор лежав із заплющеними очима в своєму ліжку, але сон, який покинув чоловіка півгодини тому, не бажав повертатись. Десь за вікном снували порожніми вулицями авто, з-за дверей було чутно буркотіння холодильнику, а зовсім поряд, на грудях полісмена, спала жінка. Ледь чутний шум її подиху задавав ритм усім звукам цієї ночі, а імпровізована мелодія щохвилини відволікала чоловіка від думок.

Йому доводилось напружуватись, щоб не втрачати в лабіринті своїй свідомості ту мотузку, яка нарешті повинна вивести його з полону мороку і незнання. «Поки що все йде добре, — заспокоював себе Віктор. — Я знаю, що мені потрібно зробити, і я готовий на все, аби втілити свій план у життя».

Десь в грудях спалахнув вогник. Точнісінько такий, який з’являється, певно, у кожного артиста, який от-от має вийти на сцену. Глядачі вже в залі, лунають овації, і тисячі спраглих до видовищ очей жадають побачити приголомшливу та незабутню гру. Іноді життя надто сильно нагадує виставу. От тільки не вистачає глядачів, які своєю реакцією могли б вказати на успіх чи провал.

Віктор декілька разів в своєму житті відвідував театр. Це було ще багато років тому, коли йому, як простому патрульному, квитки діставала асоціація, яка захищала права тих, хто захищає права простих громадян. Звичайно, то не були квитки на гучні прем’єри, на які чоловіки приходили в костюмах, а жінки — у вишуканих вечірніх сукнях. Зазвичай, асоціації викуповували найдешевші квитки на третьосортні постановки, на які ніхто в здоровому глузді й не вирішить прийти, але які незрозуміло чому крутяться на афішах вже десятий рік.

Глядачами таких «шедеврів» окрім полісменів та представників інших служб, ставали молоді парочки, які шукали усамітнення на задніх рядах, пенсіонери, яким несила всидіти вдома, та жебраки-пияки, які використовували залу театру, щоб відігрітись та проспатись. Якщо ж дармоїди прокидались раніше, ніж закінчувалась вистава, їхня нахабність, присмачена літрами дешевого алкоголю, дозволяла їм час від часу вигукувати дурнуваті підказки персонажам на сцені. Певно, в такі моменти вони відчували себе надзвичайно кмітливими та кумедними, хоча насправді їхня поведінка дратувала усіх навколо.

Тепер, коли сам Віктор от-от мав вийти на сцену перед фінальним актом свого геніального плану, він би точно не відмовився від присутності в першому ряду хоча б одного нахабного злидаря під мухою, який у потрібний момент зміг би прокинутись і підказати молодому капітану, який крок варто зробити далі.

На мить в голові промайнула думка, що саме алкоголь давав тим покидькам спроможність передбачати повороти сюжету, а не той факт, що вони мало не вдесяте переглядали одну й ту ж виставу. І раптом Віктору також закортіло випити. «Хай йому грець! — подумки вигукнув він. — Коли ж ще знищити пляшку гарного бренді, як не сьогодні?»

Обережно посунувши Лізу, яка на диво міцно спала поряд, чоловік встав з ліжка та пішов до шафи, на верхній полиці якої на нього терпляче чекали пляшки з різноманітними алкогольними напоями. Схопивши пляшку бренді, Віктор скрутив корок, жбурнув його на стіл та навшпиньках підійшов до вікна. Проігнорувавши наявність посуду, чоловік перехилив пляшку та влив в себе першу порцію напою.

Нічого не змінилось. Наче він пив не алкоголь, а звичайну воду. Ще один ковток, а потім — ще один. Судома раптом стисла груди, і повітря, яке на мить застрягло в легенях, гучно вирвалось на свободу разом з кашлем. Відновивши подих, чоловік поставив напівпорожню пляшку на підвіконня та заплющив очі, намагаючись відчути хоча б найменші зміни у світосприйнятті.

— Ти впевнений, що іншого шляху немає? — долинув до нього обережний жіночий голос. Дівчина прокинулась і тепер вовтузилась на ліжку, намагаючись огорнути оголене тіло ковдрою. Чоловік нічого не відповів. Він знову і знову прокручував в своїй голові фрагменти вибудованого плану, намагаючись відшукати в ньому прогалини та прорахунки. Ліза тим часом впоралась з ковдрою та ледве встала з ліжка, притримуючи її однією рукою біля грудей, а іншою — нижній край, аби не перечепитись об нього. Вона повільно підійшла до того ж вікна, взяла в руки пляшку бренді та зробила один невеликий ковток. Алкоголь злегка обпалив їй горло, проте дівчина на це не зважала.

— У мене є невеличке прохання, — невпевнено прошепотіла вона та сховала погляд, наче мала дитина, яка випрошувала в батьків солодощі, на які не заслуговувала. — Звичайно, це не обов’язково, але я б дуже хотіла…

— Що саме? — перепитав Віктор.

— Усі мої документи було втрачено. Я, по-суті, ніхто і навіть одружитися не зможу… коли прийде час.

Віктор обережно торкнувся обличчя дівчини і витер сльозу, яка щойно з’явилась на її щоці. Потім він обійняв Лізу та прошепотів їй на вухо:

— Немає причин перейматися. Ти досі внесена до бази даних поліції як особа, що зникла безвісти. Коли все скінчиться, ти зможеш отримати нові документи на своє справжнє ім’я.

— Я це розумію, але… — важко видихнула дівчина, витираючи наступну сльозу. Слова, які вона силоміць намагалась витягнути зі своїх грудей, зминались в горлі та перетворювались у великий та гострий ком, який не вдавалось ні видихнути, ні проковтнути. Ліза схопила пляшку та зробила ковток бренді. Рідина змочила її горло, і хоча ком не зник, він став трохи меншим і значно м’якшим.

— Мені було важко з цим змиритись, — білявка глянула в очі Віктору, — але зараз я розумію, що стала пристосуванням для сексу задовго до того, як потрапила в той бордель. Навіть до того, як наші стосунки з Денисом полетіли шкереберть. Він називав мене Лізою й бачив у мені лише зовнішність, картинку. А ті, хто звали мене Гарденією, взагалі не бачили в мені людини. Ти єдиний, хто зумів розгледіти мою душу, побачити в мені справжню людину, тендітну жінку, яка потребує захисту. І там, з тобою на ліжку, коли я отримувала можливість на мить забути про жахливу реальність і поринути у вир власних бажань, ти називав мене Катею!