Розділ 23. Допомога і кара

— Доброго ранку, Вікторе Семеновичу! — Антон натягнув на обличчя одну зі своїх найпривітніших усмішок, вітаючи власне відображення. — Як справи? Сьогодні ще нікого не вбили?

Хлопець щодуху розсміявся, мало не вдарившись лобом об дзеркало в кабінеті Віктора. Кілька секунд йому знадобилось, щоб заспокоїтись. Він розвернувся, зробив кілька кроків вглиб кабінету, а потім раптово повернувся знову.

— Доброго ранку, Вікторе Семеновичу! — повторив полісмен своєму відображенню, щоправда привітна усмішка була вже не такою широкою. — Я можу вам чимось допомогти? Що ви кажете? Хочете кави? Що ж! — Антон підійшов до столу, витягнув з нижнього ящика пляшку віскі та порожню склянку.

Наповнивши ємність майже до половини, хлопець взяв її в руку та підняв на рівень підборіддя, наче збирався говорити тост.

— Ваша кава, пане Стріляю-а-потім-думаю! Будь ласка!

Полісмен рвучко перехилив склянку, ковтнувши весь напій за раз та скривився, намагаючись уявити, скільки ще разів йому доведеться натягувати привітну усмішку на своє обличчя та протягувати таке остогидле йому «Вікторе Семеновичу».

— Якби не наказ Грищенка, я б ні за що не затягував ситуацію з Віктором, — пояснював самому собі хлопець, — Кожна мить, яку проживе цей вискочка, дасть йому шанс змінити хід гри. Він має ціль, друзів, посаду. Поєднання цих компонентів може стати фатальним для всіх. Для мене, для Грищенка, навіть для Вітрового. Чого б не порішити цього таргана тут і зараз?! Навіщо давати йому взагалі можливість грати? Щоб дізнатись його мотиви?! — хлопець посміхнувся. — Хіба є різниця, які мотиви в мерця? Коли бездиханне тіло лежить на брудному асфальті, нікого не довбе, куди воно прагнуло хвилину тому. У якому б напрямі воно не рухалось, тепер воно лежить посеред вулиці мов лантух з лайном.

Антон не без задоволенням уявив на холодному асфальті бліде та скам’яніле Вікторове тіло.

— Що таке, Вікторе Семеновичу! — полісмен дістав пістолет та направив дуло на власне відображення. — Неочікувано, так?! Не поспішайте! Роздивіться добре! Адже саме це ви побачите останнім у своєму житті. О, саме так! Хвилини твого смердючого й жалюгідного життя добігають кінця, Лозовий! Мушу сказати, що служба під твоїм керівництвом була досить… швидкоплинною, проте, варто зізнатись, я буду скучити… Чорт! Я ж не якась дешева повія! — вилаявся Антон та знесилено опустив пістолет. — Я ж не збираюся за ним скучити! Це маячня!

Хлопець розім’яв вільною рукою праве плече, яке встигло трохи затерпнути від тривалого тримання зброї. Протер очі та налив собі ще склянку віскі. Збільшивши концентрацію алкоголю в крові, знову підійшов до дзеркала та наставив пістолет на своє відображення.

— Ти ніколи не ставився до мене серйозно! — продовжив Антон. — І хто тепер згори?! Тьху! Бляха! Ще раз!

Полісмен розслабив м’язи обличчя, набрав повні легені повітря та шумно його видихнув. Зажмурив очі та уявив перед собою нажахане лице капітана. Антон тицьнув у повітря пістолетом:

— Вже не такий крутий, еге ж?! Ти програв! Знаєш, як кажуть? Людина цінує лише те, що втратила. Сьогодні ти навчишся цінувати своє життя!

Антон насупив брови, готовий будь-якої миті натиснути на гачок.

— Бам! — хлопець зімітував ротом звук пострілу.

— Воюєш з вітряками? — глузливо поцікавився Віктор. Антон так захопився грою, що не помітив, як відчинились двері. Хлопець одразу ж сховав пістолет та повернувся обличчям до входу.

— Доброго ранку, Вікторе Семеновичу! — пропищав він, повернувши на обличчя відрепетирувану усмішку. — Я не чув як ви зайшли.

Хлопець намагався стати так, щоб спиною приховати пляшку віскі, яка лишилась на столі, але капітан швидко розкусив його задум. За три могутні кроки Віктор опинився з іншої сторони столу, схопив пляшку та здивовано вигукнув:

— Сірик, чорти б тебе узяли! Це що за свавілля?! Робочий день щойно почався, а ти вже знищуєш стратегічні запаси свого старшого напарника?!

Віктор повернув пляшку на її законне місце вглибині нижнього ящика. І поки хлопець винувато ховав погляд по кутам кабінету, витягнув з кишені невелику викрутку й також поклав її в ящик.

— Вибачте, Вікторе Семеновичу! Я трохи… захопився. Більше такого не… повториться. — Антон стискав та розтискав кулаки, переминався з ноги на ногу та запинався, аби передати своє хвилювання. — Я піду на своє робоче місце.

Хлопець швидко повернувся та попрямував вбік дверей.

— Зачекай! — зупинив його Віктор. — Я хочу ще раз допитати Василенка. Приведи його в кімнату для допитів.

— Неодмінно, капітане! — ледь помітно нахилився Антон.

— І випрямись врешті-решт! — гримнув на нього Лозовий. — Ти полісмен, а не хробак, якого щойно розрубали навпіл. Ти повинен викликати повагу! Невже ти збирався зайти до підозрюваних в такому вигляді? Вони б розтоптали тебе тієї ж миті.

Віктор сам розправив плечі, ширше розставив ноги та поклав руку на пістолет.

— Ось, бачиш? Так ти маєш виглядати! Щоб жодному покидьку навіть у страшному сні не наснилось, що він здатний завдати тобі шкоди.

Хлопець взяв приклад з капітана й також розправив плечі, схопившись за пістолет.

— О! Інша справа! Тепер ти стаєш схожим на мого помічника. І якщо я буду бачити тебе таким щодня, можеш брати моє віскі, — всміхнувся Віктор.

— Добре, — всміхнувся у відповідь Антон.

— Але виключно спитавши дозволу, — додав чоловік.

— Добре, — повторив хлопець та вислизнув з кабінету. Варто йому було зачинити за собою двері, як його усмішка безслідно зникла, а в очах палала така ненависть, що Антон ледь стримував себе, аби не перерахувати зуби Віктора руків’ям свого пістолету. «Він гадає, що тут дитячий садочок, — подумки обурювався хлопець. — Що його оточують одні ідіоти, а він серед нас — єдиний геній. Ох, і боляче ж тобі буде падати, Вікторе!»