Пів на одинадцяту вечора Віктор відчинив двері власної квартири. У ніздрі одразу ж потрапив запах смаженого м’яса, а світло горіло лише на кухні. Чоловік повільно зайшов всередину, поклав на столик у вітальні невеликий сірий пакунок, скинув взуття та тихенько, навшпиньках пройшов крізь вітальню. За дверима він побачив струнку білявку, яка крутилася біля рукомийника одягнута лише в сіру чоловічу сорочку, що діставала дівчині майже до колін.
— Ти завжди так пізно приходиш? — поцікавилась вона, не відволікаючись від процесу приготування. Дівчина стояла спиною до входу та нарізала овочі в той час, як в мікрохвильовці крутилась вечеря. — Я у вікні помітила, що ти під’їхав. Вирішила зробити тобі сюрприз.
— Нічого іншого ти не могла вдягнути? — всміхнувся Віктор, вказавши поглядом на свою сіру сорочку. Приємний запах свіжої їжі помітно підняв чоловіку настрій.
— Не взяла з собою валізи, якщо ти помітив, — підморгнула дівчина. — А свою форму я кинула в пральну машину. Чи краще було б готувати вечерю голою?
Мікрохвильовка пискнула, і Ліза вийняла з неї тарілку гарячої картоплі. Додавши овочів та шматок м’яса, завершила приготування й поставила на стіл. Віктор підійшов до холодильника і витягнув з його надер пляшку пива.
— Як минув день? — запитала білявка так, наче вже років десять була його дружиною. Проте, обидва розуміли, що це питання приховує в собі значно більше, ніж може здатись на перший погляд.
— Знаєш кого сьогодні привезли у відділок? — спитав Віктор, набивши рот картоплею. — Василенка!
— Це хто такий?
— Мій давній товариш. Колись працювали разом. Я попросив його дещо для мене зробити, щоб вирішити твою проблему.
— Вікторе! — приємно здивувалась дівчина. — То ти все ж вирішив мені допомогти?!
— А хіба зранку ти цього не зрозуміла?
Замість відповіді Ліза підбігла до чоловіка та оповила його тіло своїми руками. Вона так міцно його обійняла, що він мало не виплюнув всю картоплю, яку встиг закинути до рота.
— То який в нас план? — нетерпляче запитала дівчина. Її очі палали таким яскравим вогнем, що могли осяяти всеньке місто. Серце забилось дужче, а подих став частішим. — Кажи, не тягни!
— Ось мій план, — підтвердив Віктор. — Уяви себе на місці Грищенка. Відбувається замах на твоє життя, але ти виживаєш. Якою буде твоя реакція?
— Я захочу дізнатись, кому потрібна була моя смерть.
— І що ти робитимеш, коли дізнаєшся, що тебе хотіли вбити люди Вітрового?
— Втікатиму з країни?! — спробувала пожартувати.
— Ні, — скривився Віктор. — Гаразд, я спитаю по-іншому. Ти будеш дзвонити йому й питати: «Пане Вітровий, це ви хотіли мене вбити, чи це мені привиділось?»
— Це ж тупо.
— Ото ж бо! Ми переконаємо Грищенка, що саме Вітровий хоче його «прибрати». А що робитиме начальник поліції, аби врятувати своє сідало? Почне гострити лижі проти «боса». Тим часом, ми в поліцейській формі обчистимо одну зі схованок Вітрового, видавши себе за людей Грищенка. Це буде нескладно, бо я і так, по-суті, його людина. Потрібно, щоб обоє почали підозрювати один одного. Ми їм в цьому допоможемо. А поки вони будуть мірятися довжиною своїх прутнів, ми остаточно викупимо тебе з «Перукарні» і заляжемо на дно.
— І все буде так, як ми мріяли!
— Я ж обіцяв тобі! — всміхнувся чоловік, відправляючи до свого рота наступний шмат м’яса.
— А як ти зможеш підставити когось з блазнів мера? — раптом запитала дівчина.
— За це можеш не хвилюватись. Мені потрібно було дізнатись ім’я того, хто працює у відділку, але насправді — людина Вітрового. Грищенко точно знає, хто з його підлеглих — щур, але решті, в тому числі й мені, це невідомо.
— І як ти дізнався?
— Мені сьогодні в голову прийшла геніальна ідея, — задер носа Віктор. — Я от подумав: ти відстрелила яйця тому покидьку, який здав тебе в «Перукарню» за якихось сто штук. І ті, хто тебе шукають, обов’язково до нього навідаються. Він же єдиний, хто знає твоє справжнє ім’я. І коли вони дізнаються, спробують тебе знайти в тому числі й через офіційні канали. Я взяв пляшку гарного бренді, зайшов до нашого системного адміністратора і попросив його надати інформацію про сьогоднішні пошукові запити у відділку. Уявляєш, сержант Богдан Карлюк шукав Лізу Адаменко практично кілька годин тому. Скажеш, збіг?!
— Нічого собі! — здивувалась дівчина.
— Ага! — запишався Віктор. — Тепер я точно знаю, хто в нашому відділку працює на Вітрового. І незабаром йому буде непереливки!
— Мій герой! — посміхнулась білявка, прибираючи зі столу спорожнілий посуд. Дівчина склала брудні тарілки в рукомийник і витерла вологі руки об сіру сорочку.
— У мене є дещо для тебе, — тихо промовила вона та дістала з кишені невеличкий клаптик паперу.
— Записка? — здивувався той, вихопив клаптик та почав читати. — Бюстгальтер, трусики, кофтинка, зубна щітка, станок для гоління, шампунь… Що це таке?
— Список.
— Це я зрозумів. Навіщо?
— А ти гадаєш, що мені для життя достатньо поліцейської форми? Вікторе! Схаменись! Мені потрібні хоча б якісь власні речі.
— Я не буду купляти жіночі труси й прокладки! — категорично відрізав чоловік.
— Окрім тебе немає кому! Чи мені самій вийти з дому прямісінько в теплі обійми бандюків?
— Все одно, ні! — випалив Віктор і рвучко встав з-за столу, залишивши на ньому записку. Чоловік за мить дістався дивану і розвалився на ньому, схрестивши руки на грудях.