Розділ 21. Хто першим біжить з корабля?

Перше, що відчув Денис, коли прийшов до тями, страшенний головний біль. Спробував розплющити очі, але погляд двоївся, зображення ніяк не хотіло фокусуватись. Хлопець не одразу зрозумів чи він дійсно прокинувся, чи продовжував спати. І взагалі, як він опинився в ліжку, якщо останній спогад в його пам’яті був з його старої квартири? Хвилину тому він стояв перед вікном, а тепер лежав десь на ліжку, хоча абсолютно не пам’ятав ні як йшов до спальні, ні як знімав з себе одяг. А одягу на ньому не було. Отже, хтось його роздягнув і вклав в ліжко. Але хто?

Він зробив ще одну спробу розплющити очі й цього разу встиг розгледіти білу стелю, велике вікно праворуч і світло-зелені стіни. Меблів в кімнаті майже не було. Лише біла шафка біля ліжка та вішак для одежі, на який хтось повісив напівпрозорий пакет. І з цього пакета по тонкій трубці текла якась рідина прямо в Денисову правицю.

Хлопець не на жарт злякався, лівою рукою протер обличчя, примружив очі та ще раз уважно озирнувся довкола. Тепер до нього дійшло: він у палаті.

— Агов! — гукнув, вичепивши поглядом двері. — Є там хто?

За мить до палати увійшла жінка в білому халаті.

— Пане Літенко! — награно посміхнулась вона. — Ви вже прийшли до тями?! Як себе почуваєте?

— Я в лікарні? — здивувався хлопець.

— Ви не пам’ятаєте, що сталось?

Денис замружився і спробував згадати те, що сталось минулої ночі. Крізь біль згадав лише як стояв перед вікном, заливаючи самотність алкоголем, і полісмена за спиною. Ні, нахабну дівчину, яка вдавала з себе полісмена. І в неї був пістолет.

— Я згадав! У мене стріляли. Мене поранено? — уточнив хлопець.

— Можна й так сказати, — знітилась медсестра. — Я не впевнена, що маю право….

— Що зі мною?! — гаркнув Денис. Його власний крик так вдарив в його ж голову, наче на неї опустили кувалду. Жінка зойкнула та злякавшись, хутко зникла з палати.

— Гей! Йди сюди, бісове стерво! —продовжував кричати хлопець, до кінця не розуміючи, кому ця лайка була адресована: медсестрі чи одягнутій в поліцейську форму білявці, яка наважилась в нього вистрелити.

За мить до палати зайшов чоловік в світло-синьому халаті з планшетом для паперів в руках, а жінка, яка хвилину тому вибігла геть, тепер визиркувала з-за дверей, спостерігаючи за крикливим пацієнтом з безпечної відстані. Лікар підійшов до Дениса і заглянув у свої папери.

— Денисе, я — лікар Іващенко. Вас привезли до нас сьогодні вранці з вогнепальним пораненням у паховій області. — чоловік мимовільно прочистив горло. — На щастя, куля не зачепила життєво важливих органів. Ви втратили трохи крові, але запевняю вас, скоро вийдете звідси на своїх двох.

— Я хочу подзвонити, — прошепотів Денис.

— Вам потрібно відпочити, ви ще…

— Дай… мені… чортів… телефон! — погрозливо процідив крізь зуби хлопець. Лікар одразу ж пірнув рукою в кишеню та витягнув звідти мобільний телефон. Денис швидко набрав номер та підніс слухавку до вуха.

— У мене є інформація, яка його зацікавить, — сказав він, коли на іншому боці замість гудків почувся чийсь голос. — Хочу її продати. Що? Яка інформація? Ти ідіот! Який сенс вимагати гроші, якщо я все розповім тобі по телефону?! Стій! Не клади слухавку! Ви вже почали шукати дівчину, яка втекла з «Перукарні»? Так, я бачив її. О, інша справа! Я зараз в центральній лікарні. Чекаю. Бувай!

Хлопець повернув телефон лікарю, і той сховав його назад до кишені, не зрозумівши й половини з почутого. У його уяві вимальовувалась дівчина, яка бігала по місту з наполовину зробленою зачіскою, тому що втекла, не дочекавшись завершення. І тепер купка перукарів бігала за нею з ножицями, благаючи дати їм можливість завершити почате.

О третій годині дня в коридорі лікарні з’явився високий лисий чоловік в темних джинсах та сірій куртці з великими кишенями. Проігнорувавши медсестру, яка сиділа біля входу і вимагала незнайомця представитись, він почав впевнено ходити поверхом та зазирати в кожну палату.

— Вам сюди не можна! — бідкалась жінка коло непроханого гостя, який безцеремонно блукав коридором.

— Де Літенко? — лише спромігся поцікавитись чоловік.

— Почекайте! Його не можна зараз турбувати!

— Слухай, — нахабний чоловік раптом зупинився, — ти ж ніби в лікарні працюєш. Отже, повинна знати, що зламати носа жінці значно легше, ніж чоловіку. Я навіть можу спробувати лівою. Хочеш?

— Це нечувано! — обурилась медсестра. — Хамло! Пішов геть!

Проте лисий молодик не звернув жодної уваги на вимоги жінки і продовжував заглядати в кожну палату, шукаючи поглядом Дениса. Врешті, він побачив знайоме обличчя і одразу ж прослизнув всередину. Медсестра хотіла піти за ним, але той визирнув з палати, буркнув «Вибачте, хіба ви не чули, його не можна турбувати!» і зачинив двері зсередини.

— Здоров! — звернувся до хлопця. — Розповідай все, що знаєш про Катю.

— Спочатку я вимагаю оплату.

— І скільки тобі треба? — посміхнувся чоловік.

— Стільки, щоб вистачило на лікування. По-суті, це через вас вона на свободі й відстрілює мужикам яйця.

— І ти знаєш, як її знайти?

— Я знаю те, чого не знаєте ви.

Чоловік в сірій куртці скривився, намагаючи зрозуміти, що мав на увазі Денис. Він надавав перевагу простим відповідям, так або ні.

— Я повторюю: ти знаєш, як її знайти?

— Не знаю. — зізнався Денис, — але точно впевнений, що жодної Катерини Літецької немає і ніколи не було. І шукати її марно. Це я вигадав їй таке ім’я, щоб заплутати сліди на той випадок, якщо її хтось шукатиме.